Читати книгу - "Мотря"

Закохалися в нас, як чорт у суху грушу.

— Прожитку нам не дають. Куди не ткнись — москаль.

— І біля гетьмана сторожу тримають.

— А хто ж тоді винуватий, — відповів Войнаровський, — що гетьман своїх людей непевний. Забули, панове, тії бунти, що були після Самойловича, і Петрикову ворохобню, і погрози посполитого люду за Палія. Мовляв, скиньмо Мазепу, а поставмо гетьманом Палія, він робочому народові давні права поверне.

— Це було колись, а не нині. Нині за гетьманом велика сила стоїть.

— Велика, та непевна.

Тут старшини обступили Войнаровського тісним кругом і стали йому тихцем доповідати, що пора б гетьманові відвернутися від Москви. Народ тепер дуже озлоблений на царських людей за їх здирства й безеценства [59] всілякі, і коли б побачив, що гетьман не з царем, а з народом тримає, одною лавою посунув би за ним, як колись за батьком Богданом.

До того відомо, що побіда перехиляється на сторону Карла, — чого ж тоді гетьманові триматися царя? Тепер Карло і його партія радо приймуть нас до своєї спілки, а пізніше не схочуть, як побідники, зроблять з нами що їм буде завгодно.

Старшини знали, що Войнаровський перекаже їх слова гетьманові і користали з нагоди, щоби в той спосіб висловити свої думки, бо до гетьмана не мали такої сміливості, а тим більше нині, на Різдво, коли б їх розмова мала б деякий офіціальний характер і, коли б, не дай. Боже, донеслося до Москви, то могла б мати важкі й неперед-виджені наслідки.

Войнаровський не спішився відповідати, але він і не перечив рішучо. Видно, був тої самої гадки, тільки не звірювався з нею. Діло було надто небезпечне, щоби грати в відчинені карти. Довіряти нікому не можна було. А тим часом він, як гетьманів небіж і любимець, почував себе до обов'язку виправдувати свого дядька.

— Зірветься, кажете, народ, як колись на зазов Богдана. А якщо не зірветься?.. Уважайте, що тепер інші часи. Одна церква. Тоді церква була наша, українська, незалежна від Москви, а тепер вона закабалена.

— Митрополит Гедеон Четвертинський запродав її, а Самойлович не боронив.

— Що не боронив? Помагав продавати.

— Золотий ланцюг за те получив і два алмазні клейноди.

— Отже, бачите. Тоді духовенство стояло за визвольне діло і благословило народ на боротьбу за віру і за церкву, а тепер було б якраз противно. Тепер духовенство за царем і проклинало б тих, що зважилися б проти царя іти.

— Це правда, але ж сила була би в наших руках, і тою силою ми і духовних заставили б іти разом з нами.

— А я боюсь, — обстоював Войнаровський, — що народ пішов би з духовенством проти нас, бо він і так не любить старшин, каже, що старшини такі порядки на Україні заводять, які у Польщі завели пани. А коли б і не весь народ пішов проти нас, так частина, а це все одно, що домашня війна, найгірша із усіх, — і повторилася б руїна, з котрою так довго боровся мій дядько і котру він насилу якось спинив та завів новий лад.

— Все це, — твердили старшини, — може бути, але не мусить.

— Я певен, що не було б того.

— Народ іде за тим, хто виявить сміливість і силу.

— Народ — стихія, — повторив гетьманові слова Войнаровський, — хто вгадає, звідки вітер повіє і які хмари він наднесе, дощові чи градові?

В цей мент увійшов гетьман, а рівночасно другими дверима вступив у світлицю Апостол, котрий якраз тепер приїхав.

— Не роби, Даниле, що тобі не миле, — кликав гетьман, ідучи йому назустріч.

— Що ж такого не маю я робити? — питався гість.

— Пізно приїздити. Ми вже гадали, що й не побачимо тебе нині.

— Як же я не приїхав би на Різдво до свого гетьмана? Але до свата, Василя Леонтійовича, поступив.

— Що ж вони? — питався гетьман. Апостол прижмурив око.

— Отак собі живуть поволеньки. Любов Федорівна невдоволена світом і людьми, вона його кращим сотворила б.

— Бувають люди і від Господа Бога мудріші, — зауважив гетьман. — І непомильніші. З такими нам, грішним недотепам, найгірша біда.

А глянувши по старшинах, спитався:

— Про що так балакали, панове товариство? Може, я перервав розмову? Продовжуйте, будь ласка!

А старшини подивилися один на другого, ніби питаючися: казати чи ні?

— У нас, — почав Кожухівський, — все та сама жура і все та сама балачка. Що кого болить, про те він і балака.

— А що ж вас болить, мої панове?

— Вашій милості звісно. Турбуємося, що завтра буде. Часи такі непевні.

— Що часи непевні, то правда. Але коли вони в нас певні були? Відколи я тямлю, все ми, ніби на вулкані сидимо, все тая наша Україна, ніби підмінована твердиня. Кинь іскру — почне вилітати в воздух.

— Найгірше, що невідомо, хто, коли і де тую іскру вкине.

— Треба нам берегти Тої нашої твердині, — остерігав гетьман. — Зчинити зрив легко, але спинити його важко і нелегко направити шкоду.

Старшини зрозуміли, до чого гетьман говорить, і замовкли. Аж Ломиковський почав:

— Доходять до нас вісті, що Карпові щастя сприяє. І до Станіслава Лєщинського чимраз більше поляків признається.

— З ким щастя, з тим і люди, — зауважив гетьман. — Не штука щасливому помагати, а штука нещасливого в горю не опустити.

— А я гадаю, — почав Апостол, — що всякому треба про свою власну шкуру дбати. Особливо нам, бо за шкуру, не за що друге, добрі люди б'ються.

— Не понесемо нашої шкури на продаж, — повторили за ним.

— На нашій шкурі, що трохи волос поросте, та й, дивись, кинуться на неї, вискубуть і знову вона, ніби її нужда погризла.

Гетьман сидів, понуривши голову. На його чолі, між бровами вгору, появилася тая морщина, яка з'являлася звичайно, коли він мав велику журу.

— До чого ви це балакаєте, панове? — спитав нараз. — Гадаєте, мало я турбуюся ділом? Не такий