Читати книгу - "У череві дракона"

було відомо, але не так, як зараз, — одномірно якось, без душевного трепету.

Саме такі хвилини я тоді пережила. Навіть шкодувала, що вступила до медичного. Думала: чому б не піти лаборанткою до Осадчого?..

Вранці дядько Сашко повів гостя туди, де вирощувались найкращі на Вкраїні помідори. Принаймні Осадчий легко з цим погодився — дядькове господарство дуже йому подобалось. Я також ходила з ними, дослухаючись до їхніх розмов.

Обидва вони мали схильність до філософії, отож їм було про що погомоніти.

— Неволя виснажує землю, — наче сам до себе промовляв Осадчий. — Тільки неволя! От, скажімо, кріпацтво… Де вже селянинові дбати про землю, коли він сам ледве животіє?..

— А колгоспи? — притишено докинув дядько й озирнувся на мене: чи не почула?

Осадчий промовчав — тільки руку поклав на дядькове плече. А потім таки мовив:

— Колись не так буде. Вже недовго чекати. Ну, може, з півстоліття… Для людини це довго, але для землі… Вона свій вік тисячоліттями лічить.

— І я так само думаю, — погодився дядько.

Не забули згадати навіть про пустелю Гобі, котра вже за людської пам’яті виникла. Незрозуміло, чому це так, але ж виходить, що не кожен народ здатний власне майбутнє вибороти.

Говорили також про нас та про німців. Ми ще дуже молоді, наш розвиток великими природними багатствами забезпечений. Є в нас головне: нетерпимість до будь-якого гніту. Коли дивитися на цю якість через гумус, мов через сонячну призму, то за майбутнє народу нашого можна не боятися: земля сама підкаже, як йому жити належить. Аби він умів голос її слухати! А німці…

Вони, бач, націлилися Римську імперію перевершити. Отож знову рабство, знову стогін людський. До чого ж це здатне привести, окрім загибелі? То загроза для всього людства.

Так ці сільські сократи розглядали світ, його історію — через гумусний покрив планети. Не знаю, що про те дипломовані філософи скажуть, але мені здається, що вони мали рацію.

Щоправда, я не вважаю себе компетентною судити про це з наукового погляду. Скажу тільки: їхні переконання надовго стали для мене тим, що формувало мій духовний світ.

V. В госпіталі

В той самий день, коли киян розбудили вибухи німецьких бомб, дядько зайшов до мене в гуртожиток виголений і пострижений. Я впізнала його лише по старому бавовняному піджаку, в якому він ходив на роботу. Важко було повірити, що кремезний, сивобородий дід, який навчав мене любити землю, і цей моложавий чоловік без єдиної зморшки на обличчі — та ж сама людина. Він виглядав молодшим від Василя, та й справді був трохи молодший.

Ми вийшли на вулицю, де товпилося багато киян. Щось особливе, нечуване досі, промовляли людям і старовинна Софія, і хрест у руках князя Володимира, і те каміння біля Золотих воріт, яке закладалося в мури іще за часів Ярослава. Хоч ми не цілком розуміли, що це війна не на життя, а на смерть, — декому здавалося, що бої не вийдуть за межі прикордонної смуги, — але все довкола в той день огортало людські душі чимось вічним, наче й саме повітря зберігало в собі пам’ять про татарську навалу.

Я сподівалася почути від дядька якісь напучення, але він розмовляв зі мною так, як розмовляли всі люди.

— Ну, Сонечко… Як же ти? Вам іще нічого не казали?

— Ні, нам іще нічого не встигли сказати.

Проте всі першокурсниці розуміли, що в них є вибір: або лишатися в інституті, або пройти коротенькі курси медичних сестер. Далі — госпіталь або фронт. Про це я й розповіла дядькові.

— Фронт? — спинився переді мною дядько, наче бажаючи заступити дорогу, яку я для себе обрала. — Ти при своєму розумі? Не з твоїми очима, дочко. Та й не з твоїми силами. В окопах, брат, не до окулярів. А тягати на собі поранених… Це не для тебе, Сонечко.

Я справді не відзначалася міцним здоров’ям — мабуть, бабусині катування далися взнаки. Промовчала, бо в ті хвилини остаточного рішення ще не мала.

Через кілька днів ми з тіткою Параскою стояли на пероні, а дядько Сашко у формі піхотного капітана махав нам із теплушки, що цокотіла колесами в напрямі Поста Волинського. То був шлях на Захід…

Плакали молоді дружини та старенькі матері. Плакала й тітка Параска. Для неї дядько Сашко був добрим чоловіком, який ніколи не сказав жодного лихого слова. Тільки там, на пероні, я зрозуміла, що дядько був значно молодший від тітки, мабуть, через те й відростив бороду.

На курси медсестер я все ж таки пішла, а невдовзі вже працювала у військовому госпіталі. Фронт із далекого став близьким, госпіталь разом з військами покидав Київ.

Не стану описувати того, що добре відомо з інших розповідей про війну. Доля кинула мене далеко від України — в місто Кінешму Іванівської області.

Як я жила і що робила?

Служила медсестрою в сортувальному відділенні. Приймала поранених. Попередньо їм уже було надано необхідну допомогу у фронтових госпіталях, а звідти санітарні поїзди доставляли всіх у глибокий тил для тривалого лікування. Здебільшого це були тяжкопоранені. Обліплені зашкарублим гіпсом, вони лежали на ношах, мов повалені статуї. Стогони та зойки дісталися тим, хто приймав їх у фронтових госпіталях. Тут вони вже не стогнали, трималися тихо й покірно, ніби то були не люди, а тільки матеріал, із якого належало виліпити людей.

Робота в мене була ніби й проста: помити, переодягнути. Та це просто тільки тоді, коли маєш