Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

вирвалося у Кукутіса, коли він опустив погляд із неба над головою.

— Покваптесь! — скляні двері в будівлю летовища прочинилися, і той же сутулий і високий старий англієць, котрий чемно нагримав на нього біля морського порту Кале і змусив сісти в мікроавтобус до інших людей похилого віку, заклично помахав рукою.

«Чому вони вирішили, що я з ними? — знову задумався Кукутіс, але задумався на ходу, відчиняючи двері. — Тому, що я старий і чимось схожий на цих англійських ветеранів?!»

Мікроавтобус із гарною табличкою «Royal Air-Force Memorial Flight»[90] під лобовим склом уже виїхав. Десяток людей похилого віку, котрі приїхали на ньому разом із Кукутісом, проходили паспортний контроль у молодого француза в синьому костюмі, зовсім не схожого на прикордонника чи поліціянта.

Кукутіс знайшов поглядом туалет. Поспішив. Тремтячими руками, нервуючи більше через прийдешній політ, ніж через чергову необхідність показувати свої паспорти, відстебнув ногу, витяг усі свої документи разом із довідкою, отриманою в німецькій поліції, знову пристебнув, але не дуже ретельно, і вийшов у залу.

Черга вже просунулася до рамки, де люди похилого віку, декотрі з них у старій військовій формі, викладали з кишень ключі од полишених в Англії машин та інший залізний дріб’язок.

Кукутіс поклав на високу стійку паспортного контролю всі свої паспорти, чим викликав у молодого француза захват і розчулення. Той умілим рухом картяра переклав стосик паспортів у рівний ряд, при цьому відстань між документами виявилася майже однаковою. На місці стосика залишилася тільки складена вчетверо довідка від німецького поліцейського. Саме її французький співробітник аеропорту і взяв у руки, розгорнув, прочитав і засміявся. Покликав якогось Бернара — ще одного француза в синьому костюмі, тільки старшого. У Бернара синя краватка кріпилася до білої сорочки срібним зажимом-літачком. Машинально Кукутіс кинув погляд на кисті рук Бернара. Такими ж срібними запонками-літачками виявилися застебнуті рукава сорочки.

«Ох уже ці французи!» — подумав, внутрішньо всміхнувшись, одноногий старий.

— Oh, ceux excentrique Anglais![91] — промовив Бернар і привітно глянув на Кукутіса. — Bon vol, monsieur![92]

Рамка, через яку довелося пройти Кукутісу, задзвеніла, і жінка в елегантній формі — звуженій до колін спідниці та синьому жакетику — попросила старого обернутися і зняти пальто.

Кукутіс слухняно обернувся, опустив пальто у пластикову скриньку, провів його поглядом, поки одяг не сховався за ґумовими шторками рентгенівського апарата безпеки. Знову пройшов через рамку, і знову почув дзеленчання.

Там, за рамкою в залі очікування на двох рядах зручних крісел розмістилися старі з групи ветеранів англійської військової авіації. Один із них із задумливою цікавістю поглядав у бік Кукутіса.

— Поверніться! — попросила жінка в синьому.

Кукутіс зітхнув, повернувся на висхідну позицію по інший бік рамки.

А жінка підійшла до нього, подивилась на «взуту» в ґумовий каблук дерев’яну ногу, що визирала з-під правої штанини.

— Можете її зняти? — спитала вона.

Литовець підтягнув до стегна широку штанину, відстебнув дві пряжки ременів. Нога відокремилася. Стоячи на своїй, Кукутіс поклав дерев’яну до пластикової скриньки. Повністю вона, звісно, туди не помістилася. Конвеєр завіз її за ґумові шторки апарата й зупинився.

— Oh, mon Dieu, qu’avez-vous-là? Des objets tvanchants coupants et du liquide!!! Il faut l᾿enregistrer et la mettre dans la soute![93]

— Та ви що? — обурився Кукутіс французькою. — Як це можна: ногу в багаж? А я на чому піду? Як мені в літак піднятися?

Жінка рішуче захитала головою.

На її дзвінкий голос до рамки поспішив високий сутулий старий англієць, котрий і загнав Кукутіса в мікроавтобус, а потім просив його поквапитись, коли той забарився перед входом у будівлю аеропорту.

— У чому річ? — спитав він схвильовано англійською.

Жінка також перейшла на англійську. Пояснила, що пасажир не хоче здавати в багаж свою дерев’яну ногу, а в ній заховані і рідина, і ніж, і великі ножиці.

Старий англієць перевів запитальний і невдоволений погляд на Кукутіса.

— Ми тільки вас чекаємо, пане... Як вас? Забув! Склероз! Де мій список? — збився він із думки. Витягнув із кишені старого синього військового плаща аркуш паперу з роздрукованими прізвищами. Зазирнув у нього.

— Пане Ґрейсміс?

— Я тут! — пролунав із боку зали очікування хрипкий голос іншого старого.

— Коротше, здавайте вашу ногу, якщо вони вимагають! У нас через п’ять хвилин посадка!

Кукутіс похитав головою.

— Ні, без ноги я не полечу!

— Та ж вона також полетить, тільки окремо! — Старий англієць дивився на Кукутіса, як на божевільного.

— Ні! Або з ногою, або взагалі не лечу!

— Ну, тоді самі собі замовляйте таксі в порт і повертайтеся поромом! І своїм коштом! Клуб ветеранів ваші витрати покривати не буде! Треба було раніше думати!

Сутулий старий англієць розвернувся різко, як військовий, котрий закінчив доповідати начальству, і мало не впав. Спокійнішою ходою повернувся до інших.

— Ходімо! — сказав їм, і люди похилого віку почали неспішно підійматися з крісел.

Вони виходили в інші двері із зали очікування прямо назовні, на льотне поле. Тільки один із них, низенький і худий, із їжачком сивого волосся на голові, затримався, розгублено дивлячись на старого, який стояв на одній нозі по інший бік металевої рамки. Через півхвилини він підняв руку і помахав Кукутісу. Литовець відповів тим же. Двері, за якими було льотне поле, зачинилися.

Жінка в синьому дивилася на Кукутіса з жалем.

— Мій свекор такий же упертий, як і ви! — сказала вона французькою.

— Передавайте йому привіт! — відповів сердито Кукутіс, узяв із пластикового контейнера свою дерев’яну ногу, поставив її підбором на підлогу, не соромлячись жінки, закачав праву штанину, повернув документи на місце, а потім засунув куксу в «чашечку» ноги і взявся затягувати кріпильні ремені.

Вийшовши з будівлі аеровокзалу, Кукутіс зітхнув із полегшенням. І відчув, як замість нещодавнього страху в душі виникла радість, також спочатку таємна, але така, що з кожною секундою все сильніше і сильніше рвалася назовні. Він усміхнувся. І знову підняв погляд на небо, прислухаючись до квиління чайок.

І тут почув незвичний, немов із минулого, гул літака. Він ставав усе голоснішим і голоснішим і долинав з-за приземкуватої будівлі летовища.

З-за будівлі викотився сірий військовий літак із двома двигунами на кожному крилі. До гулу двигунів додавалося особливе шипіння, з яким пропелери розрізали повітря. Літак розігнався і відірвався від землі. Він підіймався над льотним полем повільно та важко. Хвилин із п’ять Кукутіс проводжав його поглядом, але літак ніяк не міг перетворитися в крапку на небі. Врешті-решт він просто зник із очей, залетівши за самотню хмаринку.