Читати книгу - "Вигнання з раю"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А Маргося — що це?
— То я під оту вереднющу прем’єршу назвав. І навчив, хоч що там учити, як воно богом так создане, що цупить усе на світі. Ось подивися.
Він дістав з кишені обшмугляний олівчик, замахнувся ним, ніби наміряючись писати, гукнув до сороки:
— Маргосю! А глянь-но!
Сорока націлилася непорушним чорним оком на олівчик, влучила мить, коли пальці Педанові ледь розслабилися, з голосним криком шугнула навскоси перед обличчям комбайнера, вихопила олівчик і кинулася навтьоки, переможно вискрекочуючи.
— Бачиш, — зареготав Педан, — вкраде, ще й хвалиться!
— В роті шмат дерева, а вона скрекоче? — не повірив Гриша.
— А чорти її маму знають, як це в неї виходить. Може, вона в кігтях тримає. В неї ще дві товаришки є — ото бандитки! Кинув я колись своєму Рябкові маслацюру, Маргося враз примітила, пурх-пурх, а маслацюра більший за неї. То вона тоді як? Прикликала вмить своїх союзниць, сама Рябкові вуха клює, він лиш одмахується та гарчить, а ті дві налітають, приноровлюються з двох боків до маслацюри — і гайда. Маргося за ними, а Рябко тільки зубами поклацав навздогін.
— Мені б таку пташечку, — сказав Гриша.
— Можу позичити. Пару раз нагодуй її чим-небудь смачним — полетить і за тобою.
— Це коли знадобиться.
— Тільки свисни — та й уже! У мене після тих курей з птаством контакти на найвищому рівні!
— І після того, як ти Самуся з’їздив півнем? — засміявся Гриша.
— Самусь пройдений етап. Утік на каменоломню, посвисти йому вслід. А нам з тобою втікати нікуди.
— Втікати не будемо. Тут головне, як Зіньку Федорівну вмовити.
— Ти ж тепер начальство, роби, що хочеш.
— Ага, начальство. Ти по драбині лазив коли-небудь?
— Ще чого — не лазив. А хто б же по ній лазив, як не я!
— Ану згадай, як на верхніх щаблях — куди там скочиш?
— Та куди? Нікуди. Стій і не ворушись.
— А внизу стрибай навсібіч.
— Внизу так.
— Ось і я, поки на комбайні був, стрибав і вистрибував. А тепер стій і не ворушись.
— Сміхота! — здивувався Педан. — А я думав, як начальство, то й мед ложкою.
У Гриші був спогад і про мед, і про комбайн, а також про метафору. Але не станеш же отут кричати на вухо Педанові про мед і метафору. Зате можна посидіти якийсь час, блаженно усміхаючись під вдоволене туркотіння бурякозбирального агрегату і полинути в спогади і в дитинство.
Велике діло — метафора! Це означає: сказати будь-як, аби тільки не так, як кажуть нормальні люди. І тоді Вінниччина зветься цукровим Донбасом, цукровий буряк — солодким коренем, кукурудза — качанистою, а наш многотрудний комбайн не інакше як степовим кораблем. Гриші в ті (далекі тепер, скажемо відверто) роки комбайн більше нагадував велетенського золотистого джмеля. Повзає серед безмежних ланів пшениці в гучному гуркоті-дзижчанні, оповитий непробивною хмарою золотистої пилюги — справжнісінький тобі джміль! Та коли влітку Безкоровайний поставив Гришу поруч з собою на комбайновім містку і хлопець уже зсередини поглянув на ту хмару, що сповивала могутню машину, то виявилася вона зовсім не золотистою, а майже чорною, і дихати в тій хмарі доводилося не повітрям, а страхітливою мішаниною пороху й остюків, і в горлі дерло, і очі сльозилися, але однаково хотілося співати й кричати на весь степ: «Ось я помічником у самого Безкоровайного!»
А як обідалося після того, коли вискочив з отої хмари! Окраєць хліба, шматок сала, двоє круто зварених яєць, цибулина, пляшка молока — все, що поклала в шкільний портфелик Гришина мама Сашка, ковталося, мов на змаганнях. Якби присуджувалися призи за швидкість з’їдання степових обідів, Гриша завоював би того дня найвищий.
І тут прискочив до них Давидко Самусь, який стажувався на водія вантажної машини, і зашепотів Гриші на вухо:
— Чув? Сьогодні в соняшниках старий Щусь жене мед.
— Та ну! — стрепенувся Гриша.
— В тебе хліб є? Бо в мене нічим мед їсти, а дід Щусь обіцяв.
Мед належав до речей, якими нехтувати не слід навіть тоді, коли ти на час канікул став помічником самого Безкоровайного. Гриша зазирнув до свого портфелика, понишпорив там і не знайшов нічого, крім малосольного огірка. Сам здивувався, як той огірок уцілів від суцільного понищення.
— Ось огірок, — показав він Давидкові.— Малосольний.
— Все правильно! — зрадів Давидко. — Огірок — це клас. Підчіпаєш ним мед, як ложкою, а тоді лизькаєш щоразу й самий огірок, щоб не нудило від солодкого. Тільки не з’їдати огірка — і все правильно! Помчали до пасіки?
Гриша несміливо позирнув у бік комбайна, де Безкоровайний вештався з маслянкою. Пофарбований у жовтогаряче, комбайн світився, мов величезна помаранча, але, ясна річ, помаранча зовсім неїстівна і з свіженьким медом ніякого порівняння витримати не могла.
Задкуючи, Гриша поволі віддалявся від комбайна. Давидко сичав йому, щоб ішов швидше, бо ж обідня перерва вже закінчується, а там мед, та який же правильний мед!
— А може, ти сам? — зробив останню спробу збороти спокусу Гриша. — Бери огірок і…
Давидко вхопив його за руку і силоміць потягнув за собою по високій стерні.
— Чи ти дурний? — вигукнув він. — Огинається від такого добра!
Вони потрюхикали пригинцем, тоді побігли підтюпцем, тоді зірвалися у чвал, тільки бринькала під босими ногами стерня та гойдався золотом світ перед очима від моря розквітлих соняшників, до якого вони прямували.
І тут позаду щось загурчало. Тихо, тоді голосніше, попервах ніби роздратовано, гнівливо, але одразу вгамувалося і забриніло рівно й мелодійно, як величезний джміль. Бов-бов-бов-ле-лені.
Гриша озирнувся ще на бігу, ще наближаючись щокроку до соняшників і до обіцяного Самусем меду, але вже відчуваючи, що сталося щось таке, від чого всі меди на світі для нього згіркли.
Комбайн Безкоровайного, похитуючись і перевалюючись, повільно увійшов у загінку, загудів рівно і вдоволено, посунув уперед, швидше й швидше, заяскрів на сонці своїми жовтогарячими боками, пойнявся ледь помітним серпанком і врешті хмаркою, що здалеку видавалася золотистою.
Гриша став. Давидко ще пробіг трохи, поки помітив, що біжить самотою, зупинився й собі, гукнув:
— Ти чого?
— Візьми огірок, а то я вертаюся, — сказав Гриша.
— Здурів!
— Візьми, а то ніколи.
Гриша навіть не став ждати, поки Давидко підійде до нього. Поклав огірок на стерню і помчав навздогін за комбайном Безкоровайного.
Все ж таки той комбайн страшенно схожий на золотистого джмеля. І хмарка, якою він оповитий, так само золотиста. Мабуть, вона й зсередини теж така, слід тільки добре придивитися.
Чи міг би тепер сказати, що вже надивився досхочу? І кому? Зіньці Федорівні?
Але з Зінькою Федорівною можна сугубо, трегубо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигнання з раю», після закриття браузера.