Читати книгу - "Викрадачі"

158
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 148 149 150 ... 171
Перейти на сторінку:
Можливо, у вас є його адреса й ви дасте її мені?

— Дам, звичайно, — відгукнувся він, схрестивши руки на грудях (перший прояв хвилювання, який я в нього помітив). — Для вас я розшукаю адресу. — Він обернувся й вийшов із кімнати, ми почули, як він тихо покликав когось своїм добре поставленим голосом. За хвилину повернувся зі старезним блокнотом, переплетеним у шкіру, й тим слугою, який приносив нам напої. Вони про щось порадилися, й слуга виписав для мене рядки з блокнота під наглядом Кайє.

Я подякував їм обом: то була паризька адреса разом з домашнім телефоном. Кайє перевірив, заглядаючи мені через плече.

— Можете передати йому привіт від мене — одному французу від іншого. — Він посміхнувся так, неначе дивився на щось знайоме з великої відстані, й мені зробилося ніяково, що я просив його про таку суто особисту послугу.

Кайє обернувся до Мері.

— На все добре, моя мила. Мені було приємно знову побачити красиву жінку. — Вона простягнула йому руку, й Кайє поцілував ту руку з повагою, але без теплоти. — На все добре, mon ami. — Він потис руку мені своєю міцною сухою рукою. — Скоріше за все, ми більше не побачимося, тож я бажаю вам повного успіху у вашому дослідженні.

У мовчанні він провів нас до вхідних дверей і притримав їх; слуги поблизу не було.

— На все добре, на все добре, — повторив Кайє, але так тихо, що ми ледь почули його слова. Я обернувся до нього, вже на доріжці, й помахав рукою, а він стояв у рамці троянд і бугенвілій, неймовірно стрункий, вродливий, немов захищений від впливу часу, самотній. Мері теж помахала рукою й похитала головою, нічого не сказавши. Він не відповів нам помахом руки.

Тієї ночі, коли ми кохалися — вже вдруге, впевненіше занурюючись у течію, досвідчені тепер коханці, — я побачив, що у Мері щоки мокрі від сліз.

— Що трапилося, люба?

— Нічого… але сьогодні…

— Кайє? — висловив я припущення.

— Анрі Робінсон, — відповіла вона, — котрий стільки років доглядав стару жінку, яку кохав. — І вона погладила мої плечі.

Розділ 91

1879 рік

Вона трохи спізнилась на сніданок, але має свіжий вигляд, умита, лише очі стомлені. Тіло в неї зовсім нове, вона сама не може його впізнати, а волосся зачесане просто, як робить зазвичай, коли поблизу немає Еме. Душа в неї не на місці. Можливо, так завжди трапляється з грішниками: вони відчувають докори сумління, й душа не дає їм спокою. Але на серці у неї безсоромно-легко, й від того ранок здається їй чудовим, а море за вікнами бачиться величезним дзеркалом. Її руки із задоволенням відчувають тонкий муслін спідниць. Беатриса безхитрісно запитує хазяйку про Олів’є, намагаючись дивитися тій прямо в очі. Старенька відповідає, що мсьє вранці пішов на прогулянку, а для Беатриси залишив конверт на столику в передпокої. Але, коли вона підходить до столика, записки там немає: непевно, він сам забрав, щоб віддати Беатрисі пізніше. Вона потім йому нагадає.

Хазяйка ставить перед нею гарячу каву з булочками, домашній пиріг з повидлом. Ця товста жінка в синій сукні, згорблена в плечах, зігнута в попереку — ровесниця Олів’є. Беатриса відчуває своєрідну образу за стару жінку, яку Олів’є міг би природним чином взяти за себе й зробити щасливою. Потім згадує маленький епізод з минулої ночі — певні пестощі, які тривали, може, дві або три хвилини, проте її шкіра досі їх не забула. Беатриса запитує, чи не знайдеться ще трохи масла, чує у відповідь «oui»,[144] вимовлене на вдиху, й відчуває на своєму плечі потиск теплої байдужої руки. Вона не може збагнути, чому почуває більшу провину перед цією чужою їй жінкою у фартуху, завжди задоволеною, ніж перед Івом — завжди заклопотаним і наразі зрадженим чоловіком. Утім, так воно є — так вона почуває.

І раптом з’являється він — Ів Віньйо. В її житті настає один з найнеймовірніших моментів. Ів, мов привид, входить до їдальні, знімає рукавички (циліндр і тростину вже залишив у передпокої) — тепер Беатриса усвідомлює, що дійсно чула звук дверей, які відчинялися, а потім зачинялися. Ів одразу заповнює собою маленький готель, усюди вона бачить пляму його чорного сюртука, посмішку крізь щілину в бороді, чує вигук «Eh, bien».[145] Він розраховував зробити їй сюрприз, але від цього сюрпризу вона мало не непритомніє. На якусь мить в її свідомості мішаються ця затишна провінційна кімната, така простенька й свіженька, і їхні кімнати в Пассі, немов її задоволення, її провина приклали його до неї — або її до нього.

— Дивись, я тебе прямо налякав! — Він скидає нарешті рукавички й підходить поцілувати її, вона ж примушує себе вчасно підвестися з-за столу. — Вибач, моя мила, мені слід було краще подумати. — На його обличчі написаний жаль. — Ти ж іще досі не одужала, як же я міг розраховувати на несподіванку? — Він з любов’ю цілує її в щоку, немов вважає, що це заспокоїть.

— Яка приємна несподіванка! — примушує себе сказати Беатриса. — А як ти зміг утекти з роботи?

— Сказав їм, що моя кохана дружина хворіє, мені неодмінно потрібно її побачити… Ні-ні, я не називав якусь страшну хворобу, але мій керівник — людина співчутлива й ставиться до мене з порозумінням, як і всі інші… — Він посміхається.

Вона не може відповісти не це нічого такого, від чого її голос не затремтів би, або такого, що приховало б її нещирість. На щастя, він такий радий бачити її, так схвильований подорожжю, що, коли вони сідають знову до її вже вистиглої кави, він доходить висновків: вона має вигляд набагато кращий, ніж він сподівався, і залізнична колія набагато краща, ніж була раніше, до того ж йому так приємно опинитися подалі від свого кабінету. Після того, як Ів помив руки, випив дві філіжанки кави, з’їв багато хліба з маслом і пирога з повидлом, він просить показати її кімнати. На кімнату для себе він зробив попереднє замовлення: не бажає зазіхати на її маленьку царину, — пояснює він, злегка потискаючи їй плече. Він такий громіздкий, такий поважний, а в той час і зраділий; густа борода акуратно підстрижена. Який же він молодий, подумала Беатриса.

На сходах він обіймає її за талію однією рукою. Він нудьгував за нею, каже Ів, куди більше, ніж здавалося спершу. Звичайно, він усвідомлював, що йому не вистачатиме її, але не передбачав, що настільки сильно. Від його радощів їй хочеться плакати. Вона вже забула, як безпечно

1 ... 148 149 150 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"