Читати книгу - "Володимир"

княгиню Ольгу — мощі її нетлінні, — сказав Анастас.

Після служби над ракою з мощами Ольги князь Володимир, крокуючи поруч з єпископом Анастасом на Гору, довго мовчав, а потім зупинився й промовив:

— Я б хотів… одного б я хотів на схилі літ своїх, отче…

— А чого? Скажи мені одверто, княже.

— Аще помру, щоб ніхто не відав, де поховане моє тіло.

— Навіщо говориш так, княже?

— Боюсь смерті, — пересохлими устами вимовив Володимир.

— А безсмертя?! Адже є безсмертя, княже Володимире, — відповів на це Анастас, але в голосі його також був страх, тривога.

Володимир дивився на небо, що висіло над сірими стінами Гори, й мовчав.

Ще через короткий час єпископ Анастас завів мову про сина Володимира Ізяслава, що був князем полотським і там помер, і про сина Ізяслава Всеслава, який помер через рік після батька.

— Маю вість від єпископа Стефана з города Полотська: над могилою Ізяслава й Всеслава творяться чудеса, Бог являє знаменія.

— І вони святі? — спідлоба подивився на єпископа Володимир.

— Аще Бог восхоще, того й прославить, чим більше на Русі святих, тим краще, княже…

Літописець пише:

«Літа 6615-го[198] перенесені Ізяслав і Всеслав у город Київ, в святу Богородицю…»

Від церкви не відставала й Гора: слава князя — її слава, честь Володимиру — честь і їй.

В Золотій палаті воєводи згадують давні походи, коли відбивали червенські городи.

— Княже Володимире, — встають мужі нарочиті, що прибули з города Волина, — ми тобі служимо вірно, вічно, нехай же відають про це діти наші й онуки… Просимо назвати город Волин Володимиром.

Глибоко, спираючись на поручні, сидить князь у кріслі отців своїх, похмурим поглядом дивиться на воєвод, бояр, мужів. Тепер у нього завжди похмурий погляд, недовіра й хижий блиск в очах.

— Бути Волин-городу Володимиром!.. — лунають крики в палаті.

Чому ж так смутно, тоскно й боляче Володимиру-князю?

І це не один день, не місяць, ідуть літа, все, здається, стало на місці, зникло старе й торжествує нове — чого ж печалитись Володимиру?

Пережитого не можна витравити з душі. Якщо замислитись і пригадати — там стільки кривд, образ, горя. Проте як не боляче, а Володимир з приємною, радісною печаллю пригадує всі ці минулі літа — вечори в теремі отчому, коли був молодим, юнаком, ходив до Перунового требища, слухав колядки, в ніч на Купала, одягнувшись у звичайне платно, спускався до Почайни, стрибав через вогні…

Новгород… А хіба там не було радості в князя Володимира — він твердо сидів на столі в землях полунощних, мріяв про далекий Київ, отця і матір, сади над Дніпром!

І так усе — минуле відступало, його вже не було, але воно жило в душі старого князя Володимира, будило спогади, мрії.

Пізнього вечора князь Володимир стоїть на ґанку терема. Тільки-но закінчилась вечерня в Десятинній церкві, до світання там буде ще одна служба — завтра Різдво, нове свято на Горі, князь веселитиметься разом з усіма боярами, воєводами.

Але що це? У воротях Гори чути тупіт багатьох ніг, ось із-за стіни випливли десятки смолоскипів, у морозяній ночі чути жваві голоси:

Коли не було з нащада світу,

тоді не було неба, ні землі,

неба, ні землі, лишь синє море,

а серед моря та два дубочки…

Князь Володимир пізнає пісню… Оця ніч, ніч народження Христа нині, була колись ніччю Корочуна; у цю найдовшу в усій землі ніч люди хотіли допомогти доброму богові врятувати, визволити з небесних склепищ добре, тепле Сонце…

І тоді, щоб не пізнали й не покарали злі боги, жінки одягали чоловічі одяги, а мужі — жіночі платна, вони чіпляли на голови скурати й ларви[199], збирались великими натовпами на Горі, біля Перуна, били мечами об щити, гриміли списами, свистіли в сопілі й гудки, кричали, запалювали й пускали в сніги обв’язане соломою й змащене смолою коло.

А потім люди, що перемогли злих богів, ішли до княжого терема, співали оцю колядку:

…Там сіли-впали два голубочки,

два голубочки на два дубочки.

Почали собі раду радити,

раду радити і гулькотати,

як ми маємо світ основати… —

лунало й нині все ближче й ближче.

— Несіть меди, ол, горіхи! — велів князь Володимир.

Вже біля самого ґанку чулись пісні й голоси, смолоскипи освітлювали скурати й ларви. Збуджений князь Володимир стояв на ґанку, частував і дякував колядникам.

На Горі лунало, гриміло:

Добрий тобі вечір, наш славний княже,

щедрий вечір, добрий вечір,

добрим людям на здоров’я…

З далекого минулого виринали добрі, радісні згадки.

Після того князеві Володимиру довелось говорити з єпископом Анастасом. Той був обурений, сердитий.

— Я не знаю, де живу, — говорив він князеві Володимиру, снідаючи після ранньої служби разом з ним у теремі. — Ми, княже, багато зробили, аби руські люди стали християнами, аби вони виконували не язичеські, а православні закони…

— Та хіба ж нині Русь не стала християнською? — щиро здивувався князь Володимир.

— Де ж християнство, коли й у Києві, й скрізь багато людей молиться не в церкві, а біля ріки, в гаях, дібровах.

— Важить не те, — відповів Володимир, — де моляться, а кому. Людіє Русі моляться нині Христу.

— Але ж вони стрибають через вогні в ніч язичеського Купала?!

— Нині це ніч не Купала, а Іоанна Хрестителя, — посміхнувся князь Володимир.

— І в Сварога вони вірують…

— То не Сварог, а Ілля, адже ми самі з тобою, єпископе, про це домовились.

— А бог Волос?

— Бога Волоса вже немає, за худобу нині піклується святий Влас.

— А оці колядки на Різдво Христове? Два голубочки на двох дубочках радяться, як їм світ основати?!

Князь Володимир раптом обернувся до єпископа.

— Тоді скажи, отче, хто ж основав світ?

— Як хто? Токмо Бог, що є один у трьох особах: Бог-Отець, Бог-Син, Бог — Дух Святий.

Спершись руками на стіл, князь Володимир замислився.

— Учора ввечері, — стиха промовив він, — я слухав ці колядки. Добре співали, душа радіє… «Коли не було з нащада світу…» А що ж тут такого, єпископе? І два дубочки, ще й синє море — ой, як це добре, єпископе.

Дивлячись перед собою на вкриті сріблястою памороззю шибки, князь Володимир шепотів слова колядки:

Спустимося на дно до моря,

винесем звідти дрібного піску,

дрібного піску, синього каменя,

з дрібного піску — чорна землиця,

студена водиця, зелена травиця,

з синього каменя — високе небо…

Помітивши, що єпископ схопився за голову, він закінчив:

— Не жахайся, отче!