Читати книгу - "Гаррі Поттер і Напівкровний Принц"

Дикозор Муді, Тонкс, чиє волосся якимсь дивом знову стало яскраво-рожеве, Ремус Люпин, якого Тонкс, здається, тримала за руку, містер і місіс Візлі, Білл, якого підтримувала Флер, а за спиною в нього стояли в куртках з драконячої шкіри Фред і Джордж. Ще були мадам Максім, яка сама займала відразу два з половиною стільці, шинкар Том з «Дірявого Казана», Поттерова сусідка-сквибка Арабела Фіґ, буйно-волоса бас-гітаристка з чаклунського гурту «Фатальні сестри», водій «Лицарського автобуса» Ерні Пренґ, мадам Малкін з крамнички мантій на алеї Діаґон та ще деякі люди, що їх Гаррі знав лише з вигляду, такі як шинкар з «Кабанячої голови» або відьма, що розвозила візочки з їжею в «Гоґвортському експресі». Замкові привиди з’явилися теж, ледь видимі на яскравому сонці, тож розрізнити їх можна було тільки тоді, коли вони, безтілесно мерехтячи, линули в ясній височіні.

Гаррі, Рон, Герміона й Джіні посідали скраю ряду при озері. Люди перешіптувалися; це нагадувало шелестіння трави під вітерцем, хоч співи пташок лунали значно голосніше. Присутніх дедалі більшало. Гаррі побачив, як Луна допомагала сісти Невілу, й відчув, як його охопила хвиля приязні до них обох. Вони єдині з усієї ДА відгукнулися на Герміонин заклик тієї ночі, коли загинув Дамблдор, і Гаррі розумів, чому: їм найбільше бракувало ДА... мабуть, вони постійно перевіряли свої монети в надії, що буде призначено чергову зустріч...

Пригнічений Корнеліус Фадж пройшов повз них у передні ряди, як завжди крутячи в руках зелений капелюх-котелок; трохи далі Гаррі впізнав Ріту Скітер і його розлютив записник, затиснутий у її руках з червоними нігтями; ще більшу лють викликала в нього Долорес Амбридж, на ропушачому лиці якої застигла непереконлива гримаса скорботи, а кучері металевого відтінку увінчував чорний оксамитовий капелюшок. Помітивши кентавра Фіренце, що стояв біля самої води, немов вартовий, вона здригнулася й рвонула шукати іншого місця якнайдалі від нього.

Нарешті посідали вчителі. Гаррі бачив Скрімджера, що скорботно й поважно сидів у першому ряду біля професорки Макґонеґел. Хотів би він знати, чи Скрімджера та й узагалі когось із цих офіційних осіб справді засмутила Дамблдорова смерть. Але тут зазвучала мелодія - дивна, не з цього світу мелодія, і Гаррі, одразу забувши про свою нелюбов до міністерства, почав видивлятися, звідки вона лине. Він був такий не один: ще багато хто стурбовано крутив головою, шукаючи джерела.

- Отам, - прошепотіла Джіні Гаррі на вухо.

І він побачив їх у прозорій зеленкуватій осяяній сонцем воді, на кілька сантиметрів під поверхнею, і це жахливо нагадало йому про інферіїв. Хор русалок співав дивною мовою, якої Гаррі не розумів; бліді обличчя співачок ховалися під дрібними хвильками, а розпущені бузкові коси плавали довкола них. Від цих співів настовбурчилися волосинки в Гаррі на шиї, хоч не скажеш, що мелодія була неприємна. Вона якнайкраще передавала горе й розпач утрати. Дивлячись на химерні обличчя співачок, він відчував, що вони принаймні щирі у своєму горі. Тут його знову штурхнула Джіні, й він озирнувся.

У проході між стільцями повільно брів Геґрід. Він ридав майже беззвучно, на лиці блищали сльози, а на руках, як здогадався Гаррі, він ніс загорнуте в розшитий золотими зірками пурпуровий оксамит тіло Дамблдора. Від цього видовища у Гаррі став клубок у горлі: на якусь мить ця дивовижна мелодія й усвідомлення, що мертвий Дамблдор зовсім поруч, немовби позбавили цей літній день його тепла. Рон сидів блідий і приголомшений. Рясні сльози котилися по щоках Джіні й Герміони і скрапували їм на коліна.

Друзям не видно було, що діється попереду. Геґрід, здається, дуже обережно поклав тіло на стіл. Тепер він повертався проходом назад, шморгаючи носом, ніби гучною сурмою, що викликало обурені погляди декого з присутніх, серед них, як помітив Гаррі, й Долорес Амбридж... але Гаррі знав, що Дамблдор не звертав би на таке уваги. Гаррі по-дружньому помахав Геґрідові рукою, але в того очі так напухли, що дивно було, як він узагалі бачить, куди йти. Гаррі глянув на задній ряд, до якого прямував Геґрід, і зрозумів, що саме було для нього орієнтиром - там сидів, одягнутий у куртку й штани, кожна холоша яких була завбільшки з шатро, велет Ґроп, чия величезна, бридка й схожа на валун голова була слухняно й майже по-людськи схилена. Геґрід сів біля свого брата по матері, і Ґроп поплескав його по голові, від чого ніжки Геґрідового стільця загрузли в землю. Гаррі мимоволі ледь не розсміявся. Але тут пісня стихла, і він знову подивився поперед себе.

Невисокий чоловічок у простій чорній мантії, з кущиками рідкого волосся на голові, звівся на ноги й зупинився перед Дамблдоровим тілом. Гаррі не міг розібрати, що той говорить. Над сотнями голів до них долинали тільки окремі слова. «Шляхетність духу»... «інтелектуальний внесок»... «велич серця»... Ці слова ні про що не свідчили. Вони не мали нічого спільного з тим Дамблдором, якого Гаррі знав. Він раптом пригадав слова, якими колись привітав їх Дамблдор: «бовдур», «булька», «кулька» і «круть», і знову ледве стримався, щоб не захихотіти... та що це з ним таке?

Ліворуч від нього щось плюснуло, й він побачив, що русалки теж вигулькнули на поверхню, щоб послухати. Пригадалося, як два роки тому Дамблдор нагинався над водою неподалік від того місця, де тепер сидів Гаррі, й розмовляв русалчиною мовою з головною русалкою. Цікаво, де він навчився цієї мови, подумав Гаррі. Він ще стільки всього не встиг у нього запитати, і стільки сам би мав йому сказати...

І тут, без попередження, на нього навалилася жахлива істина, незаперечна й неспростовна. Дамблдор помер, його немає... Гаррі так міцно стис у руці холодний медальйон, що аж стало боляче; він не зміг стримати сліз, що виступили в нього на очах: відвернувся від Джіні та всіх інших і задивився десь далеко, понад озеро, в бік Лісу, а той чоловічок у чорному й далі бубонів... між деревами щось ворухнулося. Кентаври теж прийшли віддати шану. Вони не вийшли на відкрите місце, але Гаррі бачив, як вони стоять нерухомо, ховаючись у затінку, і розглядають чарівників, а сагайдаки зі стрілами звисають у них з боків.

І Гаррі пригадав свої перші кошмарні відвідини цього Лісу, перше своє зіткнення з тією почварою, що нею був тоді Волдеморт, пригадав, як опинився з ним віч-на-віч, і як невдовзі після того обговорював з Дамблдором тактику ведення безнадійного бою. Було важливо, сказав тоді Дамблдор, боротися й боротися, постійно продовжувати боротьбу, бо лише так можна стримати зло, хоч його