Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

за підводою, везли битий камінь для шляхів; а десь віддалеки, вище на горі, гуркотіла й скреготіла дробарка.

— Застоюється вона в мене, мало їжджу, — зауважив Дік, шарпнувши повід, коли Розбійниця трохи не дістала вискаленими зубами плеча Лані.

— А я так занедбала Дженджика й Чепчика, просто ганьба, — сказала й Пола. — Вже держу їх надголодь, мов скнара, але вони однаково як вогонь.

Дік слухав її байдуже, і в голові не покладаючи, що за яких сорок вісім годин згадка про ті слова боляче вразить його.

Вони їхали і їхали, поки затих у долині скрегіт дробарки, минули смугу лісу, перебралися через невисокий кряж, де червоніли на сонці мансаніти й рожевіли мадрони, тоді крізь молоду евкаліптову посадку попрямували на Літл-Медоу. Не доїхавши трохи до того лугу, вони зсіли з коней і поприв’язували їх. Дік вийняв з кобура при сідлі автоматичну рушницю двадцять другого калібру, і обоє потихеньку рушили пішки до купки секвой над самим лугом. Там вони розташувались у холодку й уткнули погляди в крутий схил гори по той бік лугу, ярдів за півтораста.

— Он, он — троє… четверо… — шепнула Пола, своїм гострим зором розгледівши ховрахів у зеленому ячмені.

То були найхитріші з усього ховрашиного племені, чемпіони обережності, що зуміли встерегтися від принад з отруєного зерна й сталевих пасток, які наставлювано на польових шкідників. Кожне з них пережило кільканадцятьох своїх менш обережних родичів, щоб заселити цю гору новими поколіннями.

Дік набив магазин рушниці невеличкими набоями, оглянув глушник, ліг долічерева на траву, спершись ліктями, і прицілився. Пострілу не було чути, тільки клацнув замок, коли викинуло порожню гільзу, в патронник увійшов новий набій і сам звівся курок. Великий рудувато-сірий ховрах підскочив, перевернувся в повітрі й упав у ячмінь. Дік чекав, дивлячись уздовж цівки на кілька нір, довкола яких сіріли голою землею чималі повипасувані латки. Коли підранений ховрах виліз із ячменю на таку латку, повзучи до нори, рушниця клацнула знову. Звірок перевернувся набік і застиг.

Клацання замка сполохало решту ховрахів, і вони враз поховались у нори. Лишалося діждатись, поки їхня цікавість переважить обережність. І Дік лежав, чекав, оббігав поглядом схил гори, чи не виткнеться де цікавий писочок, а сам думав: скаже йому Пола щось чи не скаже? У неї на серці турбота, і невже вона не поділиться з ним? Вона ж ніколи ні з чим не крилася. Завжди, раніше чи пізніше, приносила свої турботи до нього. Але ж такої турботи, як ця, розважав далі Дік, у неї ще ніколи не бувало. І це якраз така річ, що про неї найважче сказати своєму чоловікові. А з другого боку — їй завжди була властива непохитна відвертість. Усі роки, що вони прожили разом, Дік дивувався й тішився цією рисою в ній. Чи тепер Полі її забракне?

Так він думав, лежачи. Пола мовчала. Вона була спокійна — принаймні не ворушилась, не шелестіла. Оглянувшись до неї, Дік побачив, що вона лежить горілиць, заплющивши очі й розкидавши руки, немов виморена.

З однієї нори вистромилась маленька голівка, рудувато-сіра, під колір землі. Дік чекав хвилину, другу, третю, аж нарешті, не помітивши ніякої небезпеки, ховрах виліз увесь і звівся на задні лапки роззирнутнся, що ж то його сполохало. Рушниця знову клацнула.

— Влучив? — спитала Пола, не розплющуючи очей.

— Еге ж. Та ще якого гладкого! — відповів Дік. — Урвав цілу низку поколінь.

Так минула година. Пообіднє сонце пекло, проте в холодку не було душно. Часом легенький вітрець ліниво хвилював зелений ячмінь або шелестів у гіллі секвой над їхніми головами. Дік підстрелив ще одного ховраха. Полина книжка лежала біля неї, але вона не пропонувала почитати.

— Що з тобою? — нарешті зважився спитати Дік.

— Та нічого. Голова болить — такий клятий біль, зразу за очима; певне, невралгія.

— Набагато вишиваєш, — дорікнув жартома він.

— Оце вже ні,— відмовила Пола.

Все було начебто цілком природне; та Дік, стежачи, як великий ховрашисько вилазить з нори, і даючи йому відбігти футів кільканадцять по голій землі до ячменю, думав: «Ні, сьогодні розмови у нас не вийде. І цілуватись та милуватись отут на траві не будемо».

Ховрах був уже біля ячменю. Дік натиснув курка. Звірок упав, мить лежав нерухомо, тоді схопився і хутко, перевальцем побіг до нори. Клац, клац, клац — заклацала рушниця, а біля ховраха здіймалися хмарки пилюки: кулі ледь-ледь не влучали в нього. Дік стріляв так часто, як тільки міг згинати палець на курку — наче поливав з кишки олив’яним струменем.

Він уже перезарядив рушницю, коли Пола озвалась:

— Боже! Що за стрілянина!.. Ну, вцілив?

— Еге ж! Справжнього ховрашачого патріарха, великого зерножера, що об’їдав моїх телят. Алє дев’ять бездимних набоїв на одного ховраха — це задорого. Слід би стріляти краще.

Сонце було вже на спаді. Вітрець затих. Дік застрелив ще одного ховраха й далі невесело пильнував очима схил гори, чи не вискочить ще котрийсь. Він зробив усе, вибрав і час, і місце, щоб спонукати Полу до відвертості. Видно, справа така серйозна, як він і побоювався. Або ще серйозніша: Дікові здавалося, що його світ валиться довкола нього, і він не знав, на що зіпертись, у що вірити. Він був приголомшений, збитий з плигу. Коли б це якась інша жінка, не Пола! За неї він був такий певний! Дванадцяти років, прожитих разом, було досить, щоб утвердити ту певність…

— П’ята година, сонце вже низько, — нагадав він, підводячись і простягаючи руку їй.

— Знаєш, полежала, відпочила, й минулося, — сказала вона, йдучи поряд нього до коней. — За очима вже не болить. І добре, що я не починала читати тобі.

— Тільки гляди, не будь свинкою, — застеріг Дік весело, мовби ніякої тіні й не було між ними. — Щоб сама й не заглядала до Ле-Гальєна. Потім прочитаємо вдвох. Давай руку. Заприсягнися, Поло. Кажи: їй же богу…

— їй же богу… — слухняно проказала за ним Пола.

— …І щоб мене жаба вбрикнула кованим копитом.

— І щоб мене жаба вбрикнула кованим копитом, — урочисто повторила вона.

Третього дня Дік на одинадцяту годину навмисне затримав у себе в кабінеті завідувача молочарні, і Пола, завітавши до нього, тільки прочинила двері й гукнула з порога своє: «Доброго ранку, веселий молодче!» А потім приїхали кількома машинами Мейсони з цілим гуртом галасливої молоді й порятували її на час обіду та денні години. А на вечір вона вбезпечилась, умовивши їх зостатись пограти в бриджа та потанцювати.

Та четвертого ранку, того дня, коли нарешті мав вернутися Грейм, об одинадцятій