Читати книгу - "Останній тамплієр"

ні про що не дізнаємося», — подумав він похмуро і від досади скрипнув зубами.

І тут він помітив дещо.

Відпустивши Тес, Рейлі швидко переліз через край і почав спускатися вниз похилою частиною скелі.

— Що ти робиш? — запротестувала вона тремтячим від тривоги голосом і перехилилася через виступ, щоб побачити, куди він подався.

За кілька хвилин Рейлі з'явився над краєм виступу. Тес допомогла йому підтягнутися і побачила, що у зубах він щось тримає.

Це був шматок пергаменту.

Єдина вціліла сторінка рукопису.

Рейлі віддав її Тес, і та поглянула на неї, не ймучи віри своїм очам. Він мовчки спостерігав за її реакцією.

— Принаймні, ми маємо хоч якийсь доказ, що нам все це не наснилося, — нарешті вимовив він, ледь перевівши подих після зусиль, які він доклав для спасіння останньої сторінки.

Тес довго розглядала шматок пергаменту, потім зібгала його і пожбурила в урвище. Тоді обернулася до Рейлі й обняла його.

— Я маю все, що мені потрібно, — сказала вона і, взявши за руку, повела назад, до міста.

85
Париж. Березень, 1314 рік.

Скраю вигону на Іль де ля Сіте стояла пишно оздоблена дерев'яна трибуна. Легенький вітерець колихав яскраві знамена і вимпели, бліді сонячні промені вигравали на крикливому вбранні свити короля і його посіпак, що вже встигли там зібратися.

Позаду збудженого і галасливого натовпу роззяв і завсідників стояв Мартін Кармоський, згорблений і змарнілий. На ньому була поношена коричнева мантія, подарована одним ченцем, якого він зустрів кілька тижнів тому.

Мартін сильно постарів, хоча було йому лише сорок з гаком. Майже двадцять років працював він у тосканській каменоломні під немилосердним сонцем і жорстокими ударами наглядацьких батогів. Він давно полишив надію на втечу, як раптом трапився зсув породи. Такі зсуви і раніше траплялися досить часто, але цей був найгіршим і забрав життя багатьох невільників і кількох наглядачів. Скориставшись такою рідкісною нагодою, коли у клубах густої пилюки зчинився неймовірний безлад, Мартін і прикутий до нього чоловік спромоглися втекти.

Не зламаний довгими роками рабства і повністю відрізаний від усього, що відбувалося за межами тієї злощасної долини, Мартін мав у голові лише одну думку. Він подався просто до водоспаду і знайшов камінь з тріщинами, що нагадували тамплієрівський хрест з широкими кінцями, витягнув Еймарового листа і вирушив у довгу подорож через гори до Франції.

Подорож тривала кілька місяців, але довгождане повернення на батьківщину завдало йому лише жорсткого розчарування. Він дізнався про нещастя, які спіткали тамплієрів, і, наближаючись до Парижа, вже знав, що спізнився і уже ніяк не зможе вплинути на сумну долю ордену.

Мартін розшукував і розпитував, але не знайшов нікого і нічого. Всі його побратими зникли — вони або загинули, або переховувалися. Над великим собором Парі Тампль майорів королівський прапор.

Він залишився сам-один.

Раптом, стоячи в очікуванні серед натовпу, що повнився чутками, Мартін розпізнав вбрану в сіре постать Папи Клемента, що зійшов східцями трибуни і всівся серед розчепурених, як папуги, придворних.

Мартін спостерігав за Папою і побачив, як той повернув голову і подивився на центр вигону, де стирчали дві палі, обкладені хмизом. Раптом увагу рицаря привернув якийсь рух — то тягли на страту змарнілі та скалічені тіла двох чоловіків, відомих йому як Жак де Моле, Великий магістр ордену, і Жоффруа де Шарне, командор Нормандії.

Оскільки жоден із засуджених був абсолютно нездатен чинити фізичний опір, то їх швидко прив'язали до паль. Кремезний чоловік із запаленою головешкою ступив уперед і поглянув на короля, чекаючи від нього вказівок.

Раптом натовп замовк і Мартін побачив, як король підніс руку і зробив недбалий жест.

Хмиз підпалили.

З'явився дим, а потім з купи хмизу почали вириватися язики полум'я; сухі гілки тріщали і підскакували, жар посилювався. Знесилений і зовсім неспроможний допомогти, Мартін хотів було повернутися і піти геть, але раптом відчув потребу спостерігати, бути свідком цього ганебного дійства. Попри своє небажання, він проштовхався у передні ряди натовпу. І саме в цей момент Мартін з великим здивуванням побачив, як Великий магістр підвів голову і подивився впритул на короля і Папу.

Навіть на відстані це видовище вразило Мартіна. Вогонь ненависті, що палав у очах де Моле, був сильнішим ніж той, що незабаром мав його поглинути.

Незважаючи на слабкий і зломлений вигляд Великого магістра, голос його пролунав сильно і впевнено.

— В ім'я ордену рицарів Храму, — проскреготів Великий магістр, — я проклинаю тебе, Філіпп Вродлий, і твого Папу-фігляра, і закликаю Всемогутнього Господа зробити так, щоб за цей рік ви обидва теж предстали перед Його троном, вислухали Його суворий вирок і довічно горіли у пекельному вогні...

Може, де Моле сказав іще щось, але Мартін все одно не почув би, бо вогонь з ревінням шугонув догори, заглушаючи всі крики жертв, що гинули в муках. Несподівано вітер змінив напрямок, і дим, несучи із собою моторошний і нудотний запах горілої плоті, накрив трибуну і натовп. Кашляючи і відпльовуючись, король, спотикаючись, кинувся східцями вниз, а за ним — Папа з очима, повними сліз від диму. Коли вони проходили неподалік від того місця, де стояв Мартін, рицар відчув, як у його грудях збурюється хвиля