Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

до них байдуже. П. здатен був обурюватись поганню, зневажати посередність, захоплюватись красою, проте сам був швидше запальним духом, ніж запальною людиною, його пристрасть наче походила з потойбічного світу, мірка, яку він прикладав до людей і до їхніх вчинків, була неземна, і через це його присуд був несправедливий. Він керувався якимось небесним чи пекельним — у кожному разі не земним — почуттям справедливості. З усіх, кого я знав, він, мабуть, найкраще вмів розуміти незбагненні долі, послані людям невідомою рукою.

Його породила кав’ярня літераторів і митців. Так, він теж походив з неї. Але був у ній не гостем, як усі, а ніби домовиком чи, може, привидом, душею якогось давно померлого письменника, що не лишив після себе жодних книжок і в колі людей, знайомих з потойбічним життям, не бачив потреби лякати їх, як звичайно лякають привиди, а волів розмовляти з ними по-людському. Він не читав ніяких книжок, не ходив і до театру, але знав, що хто написав і де що ставили. Він не давав своїх оцінок, вважав, що було б легковажно чи навіть негарно оцінювати якийсь окремий твір. Він визначав кожному явищу місце в його столітті і навіть на маленьку книжечку, покладену в шухляду того сторіччя й там забуту, дивився з вершини, з якої видно п’ять або й шість століть.

Пам’ятаю, що я завжди уникав П. — він стояв на такій висоті, що на мене віяло від неї крижаним холодом. Урешті чого людині треба? Ти живий, іще молодий, сповнений надій, хотів би, щоб так тривало вічно, але можеш почувати себе щасливим тільки під тим невеличким клаптем неба, яке напнуте над кількома десятками років людського життя, тому волієш не знати про марність і нікчемність слова, яке ти мовиш, вчинку, якого ти докопуєш, і болю, який тобі доводиться терпіти. Розмовляючи з П., ти мав таке відчуття, наче дивишся на Молочний Шлях і на сотнях тисяч сонць та на мільйонах планет простежуєш ту долю, яка має спіткати колись наше Сонце та нашу Землю; його невблаганність не була ні жорстока, ні страшна — ти просто відчував, що вона неминуча. Але, певне, треба було стати дуже старим, щоб узагалі набратися мужності розмовляти з П.

П. ніколи ще не покидав рідного міста. Він був хворий і чекав смерті, через хворобу його не взяли й на війну. Оскільки було визначено, що він неодмінно помре, люди не переставали дивуватись, що він живий. Декотрі його знайомі були невдоволені з того, що він не дотримав слова. Мабуть, вони боялися його так само, як я.

Принаймні я не думав, що він переживе старого Ціппера. Бо хоч Ціппер був багато старший, мені здавалося, що завдяки своїм дивовижним властивостям він має існувати вічно. Бо він жив наче не в звичайному житті, а в якомусь іншому, в такому його різновиді, який не підлягає розпадові і зникненню. А Едуард П., хоч він уже дух, а не людина, все ж таки має кволе тіло мешканця цього світу, на який весь час спадає смерть, наче сніг узимку.

— Я читав сьогодні в газеті, — сказав П., — що старий Ціппер помер. Ви його знали? Він був Тартареном одного віденського кварталу. Втілення дрібного ліберального міщанства, філістер, якого я б зневажав, якби його не виправдовувало те, що в нього було не все гаразд із головою.

— А ви не знаєте, де Арнольд?

— О, то ви не чули, що з ним сталося? Наскільки я пам’ятаю, ви завжди казали, що життя ніколи не буває таким непослідовним, як письменник. Здається, зміст тієї промови, що ви її виголосили якось увечері в кав’ярні, на канапі в «Червоному кутку», був такий: автор повинен змальовувати те, що він бачить. Так ви казали? Якби ви були романістом доброї давньої школи, то мали б чудовий матеріал — Арнольдове життя. Ви, мабуть, знаєте, що в Монте-Карло вони з Ерною жили з його щоденних виграшів. Хіба це не годиться для роману? Але стривайте, це ще не все! Тій спритній Ерні (вас вона також була обкрутила круг пальця, не відмовляйтесь) пощастило в Ніцці познайомитися з одним американським кінодіячем і звідти перебратись до Голлівуду. Певне, ви вже бачили її останній фільм? Чудово зіграна роль. От вам і добра артистка без крихти таланту. Від того дня, коли дружина виїхала з Монте-Карло, Арнольд почав програвати. Треба було якось жити, а що Арнольд умів? Арнольдів батько виховував з нього генія, так само, як мій — із мене. Але мені це не зашкодило, бо я й так непристосований до життя. Завдяки батькові Арнольд навчився тільки одного: він грає, як відомо, на скрипці й на фортепіано. І як він у цьому випадку повівся? Ви ще, мабуть, пам’ятаєте Арнольдову гру? Його, звичайно, не назвеш митцем з Божої ласки. Але гра його «брала за серце», як сказав би старий Ціппер. Може, йому все-таки треба було стати музикантом? Пам’ятаєте, який з нього був чудовий уболівальник? Як він завжди сидів біля нашого столу й мовчав? Ну, та байдуже, вернімось до вашого роману.

Отож Арнольд вступив до оркестру в одній кав’ярні. Їм потрібен був не піаніст, а перша скрипка, щоб один раз протягом вечора виконати сольний номер у супроводі фортепіано. «Аве Марія» чи щось подібне. Вам знайомі ті урочисті паузи, коли світські люди ніяковіють, а дрібні міщани відчувають глибокий захват? Ви вже звернули увагу, як їм смакує кава під час сольних номерів? Потім дехто з них плеще в долоні і, на злість світській публіці, вимагає ще одного номера. Соліст вклоняється, але більше не хоче грати. Адже за другий номер йому не платять. Та диригент оркестру подає йому знак. Він підводиться й починає грати. Після другого номера вже ніхто не аплодує. Цього соло забагато навіть для дрібних міщан. Отже, соліст сідає, наче дістав ляпаса.

Ось таким солістом і став Ціппер.

Але те, що ви почуєте зараз, ще більше годиться для роману. Ходімо, треба випити кави, бо я вже не подужаю говорити. Старий Йоганн, кельнер, уперше за сорок років поїхав у відпустку. Отже, я не маю кредиту. Та ви мене пригостите.

У кав’ярні П. повів далі: