Читати книгу - "Війни художників"

шосту вечора біля входу в готель. Клейст і Лені мають під’їхати о пів на сьому.

Гущенко вийшов з ресторану. Швидко дістався до готелю і глянув на годинника. Він прийшов на двадцять хвилин раніше. Тож зміг подихати вихлопами довжелезної колони автівок із сірими тентами і потворних броньовиків — із двома величезними передніми колесами і десятьма задніми — на гусеницях. Він зайшов на терасу відкритого кафе поряд із готелем, замовив чашку ерзац-кави і почав чекати. Запах ерзацу розбудив у ньому тугу за Марією і Сашком. Гущенко отримав листа, в якому Марія пише, що у неї все добре. Дуже сподівався, що, поки він займається Кузелею, ні їй, ні синові нічого не загрожує. Та що буде з ними у випадку провалу його місії, страшно й подумати. Тому завдання потрібно успішно виконати.

Частина цього успіху криється в спілкуванні з Лілею, щоб посольські не здогадалися, що він перестав бути статистом і перейшов у режисерську групу цього спектаклю. Судячи з усього, Лілію посадили йому на «хвіст» Фітін з Меркуловим. Не довіряють? Схоже на те. Можливо, вони наказали їй стежити за ним, схоже, що й залізти в ліжко. Цікаво, чим вони тримають її на гачку, на професіоналку вона не схожа. Про який професіоналізм може йти мова, коли Лілія працювала секретаркою Герасимова? Правда, вона могла бути складовою НКВС у боротьбі за соцреалізм у мистецтві. Говорячи звичайною мовою — сексоткою.

Дивлячись уздовж вулиці, він раптом бачить Лілію, яка наближається. Вона, нарешті, зрадила яскравим ганчіркам. Вбралася у строгий синій костюм і білу блузку.

— Давно чекаєте? — сідає вона навпроти. Погляд блукає десь у нього за спиною.

— Так, спеціально прийшов на годину раніше, аби підлеститися, — він з усмішкою дивиться на неї.

— Ви впорались. Тут щось можна взяти без карток? — Лілія нарешті фокусує свій погляд на ньому.

— Шнапс і ерзац-каву.

Гущенко гукнув кельнера і замовив дві кави і по крихітному келишку шнапсу. На закуску подають дві маленькі безкарткові булочки. І то добре.

— Як там наші компаньйони? — чергова фраза. Треба ж про щось говорити.

— Ви про Клейста, Шютте чи, може, про Лені? — Гущенко з готовністю підхоплює розмову. Надмірна напруга у відносинах з Лілією обтяжує його.

— Ту шльондру я терпіти не можу, вона мені зовсім нецікава, — в її тоні нотки неприхованої ненависті.

— Чому? — Гущенко робить вигляд, що щиро здивований.

— Важко сказати. Є люди, які відразу викликають відразу. Вибачте за каламбур. Та товстунка дивиться на вас, як миша на сир! Не уявляю, що у вашій персоні її так приваблює… Сподіваюся, ви не збираєтеся передавати їй мої слова?

— Та ви ж щойно сказали, що ні вона, ні її думки вас не обходять? Хочете зберегти маску доброзичливості?

— Атож. Вважайте, що цього вимагає дипломатичний етикет. Вона просто неприємна. І дуже цинічна. Втім, як і ви. Два чоботи пара.

— Про мене — зрозуміло. А як ви змогли її так добре розпізнати? Адже ви спілкувалися з нею лише кілька разів?

— Я відчуваю, що вона цинік.

— Ну добре, а хто з нас не цинік?

— Я — ні. Вона — цинічна шльондра. А я — ні! — Лілія починає дратуватися.

— Ні? Пийте шнапс, — якомога примирливіше говорить Гущенко.

— Я ковтнула. Цей шнапс за смаком нагадує йод. А я не люблю пити йод. Що пропонуєте сьогодні робити?

— Я пропоную кіно або театр, на вибір і вечерю в гарному ресторані.

— Ви, здається, стали на шлях виправлення. — Її обличчям пробігла тінь задоволення.

— Атож, — радо погоджується Гущенко. — До речі, куди ви поділи свого другого шанувальника?

— Це ж кого? — не розуміє Лілія.

— Товариша Гагаріна. Його не видно кілька днів.

— Товариш Гагарін щодня п’є у клубі нашої колонії на Потсдамерштрасе. Думаю, тепер він уже шанувальник виключно шнапсу. І я йому зовсім нецікава. А хто мій перший шанувальник? — з викликом запитує вона.

— Звісно, хто — я.

— Не клейте дурня, — Лілія махає рукою, але помітно, що цей жарт їй приємний.

— Хоча є й третій — гер Клейст. Він дивиться на вас із захопленням, повірте моєму досвіду.

Про вовка помовка — з’являються Клейст із Лені. Обоє з посмішками на вустах. На Клейстові сірий костюм, темна краватка і дуже добре підібраний у тон костюма капелюх. Памушка-баронеса одягнена, як і завжди, дорого. На ній яскраво-червоний костюм, що вигідно підкреслює її пишні форми, і темно-червоні туфлі на високих підборах. Її ніяк не можна назвати товстункою. Просто розкішна жінка з пишними формами. Клейст вручає Лілії троянду, а Гущенкові пропонує досить мляве рукостискання. Лені у свою чергу подає руку Гущенкові. Її рукостискання більш чоловіче, ніж у Клейста. Гості принесли у подарунок шоколадні цукерки — давно забуту розкіш, й англійську зубну пасту, не менш розкішний подарунок. Клейст пояснює, що зубна паста трофейна, із затриманого у норвезьких водах англійського суховантажу, і вручає їм по тюбику.

Гущенко замовив ще три кави, і, поки її готують, Лені захоплено розповідає, що побувала за дорученням міністерства в одній з дев’яти розрекламованих пропагандою доктора Геббельса «шкіл арійських наречених», де дівчата навчаються бути зразковими домогосподарками і дружинами для офіцерів СС.

— Слухайте, Лені, — зауважує Гущенко. — Ось ви німкеня… Ви ж німкеня?

— Саме так, — гордо відповідає Лені.

— Як ви дивитеся на те, що в цій війні може загинути величезна кількість мирних громадян, жінок, дітей? Мені цікава ваша особиста точка зору. А не держави, партії чи доктора Геббельса.

— Річ у тім, пане Гущенко, що особисто мені далеке абстрактне поняття людяності. Німець має бути людяним до німців, — баронеса з тих, хто не лізе за словом у кишеню.