Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Левко німував.

— О, як… як… — недоросток знову загубив потрібне слово, — …як романтично! — мабуть, він хотів ужити «як героїчно», «як самовіддано», «як по-товариськи» чи щось таке, проте не впорався. — Українець прикриває друга. Ну що ж… — Амаро підібгав губи, із сичанням утягнувши в горло повітря, потому повернувся до стола та по-джейсонівськи театральним жестом скинув ноутбук додолу. Лептоп гепнувся, перекинувся, вперся кришкою в землю.

Пігмей дав знак одному з вартових. Хлопчина схопив Семена, поставив його на ноги і вклав кучмату голову на пластикову поверхню стола. Амаро взяв у ліву руку молот.

«А зараз ти схожий на гномика з “Володаря перснів”», — подумав Левко.

— Будь ласка, не треба… не робіть цього… Амаро, я прошу… — заскиглив росіянин. Йому потрібно було виграти час до прибуття Джейсона.

Кіспе ігнорував його.

— Востаннє запитую, українцю: яке ім’я того, хто стоїть між вами на фотографії біля халупи Сандерса?

Жоден м’яз не ворухнувся на Левковому обличчі. Тієї миті він розглядав молот, ручка якого майже сягала до плеча Амаро, й не зосереджувався на тому, що станеться через секунду.

Пласкоголовий коротун схопив кувалду обома руками, неочікувано легко піднявши її в повітря.

— Ні-і!!! — верескнув Семен. Сатомі затулила рота долонею, Ґрем, вирячившись, звів голову.

Масивний набалдашник описав дугу й опустився, з огидним хрускотом заїхавши в ліву щоку росіянина. Алюмінієві ніжки підігнулися, поглинувши частину енергії удару, і стіл розвалився. Росіянин опинився на землі.

— Як тобі таке, ґрінґо?! — писклявим голосом загорлав недоросток, витріщаючись на Левка. — Що скажеш тепер?! — останні слова потонули у воланні Семена. Лівий бік його обличчя було жахливо понівечено. Удар молота зламав обидві щелепи, утворивши на місці лівої вилиці страхітливу виїмку. Шкіра щоки у кількох місцях порвалась, оголивши кістку та потрощені зуби. З рота текла, змішуючись зі слиною, кров.

— Не ‘би’айте! Бу’ ‘аска! ‘и ‘о’ите ‘оми’ку, А’аро…

— Яке ім’я п’ятого, українцю?! Я не чую тебе! — його голос деренчав, як поламаний дверний дзвінок. Штани під поясом набухли від збудження.

Левко отупіло мовчав. Амаро Кіспе переставив долоні, міцніше обхопивши держално молота, й почав відводити його за спину.

— ‘і-і-і!!! — захникав Сьома. З рота вилізли закривавлені уламки вибитих зубів. — Не вби’айт’! НЕ ‘БИ’АЙТЕ! НЕ ‘БИ’АЙТ’Е!!! ‘Е ‘БИ’А…

Амаро замахнувся й удруге опустив кувалду на голову росіянина. Цього разу хисткого стола, що прийняв би на себе основну силу удару, не було. Пролунав лячний тріск, уламки черепа полізли крізь шкіру, голова воднораз потоншала вдвічі. Ліве око вилізло з очниці, потягнувши за собою закривавлені шматки мізків. Крик обірвався. Сьома більше не кричав, Сьома відтепер більше не кричатиме, бо його череп луснув, як мильна бульбашка на вітрі, й тільки незагіпсована нога продовжувала тіпатися, підкоряючись хаотичним імпульсам із пораненого мозку.

— Як тобі?! — бризкав слиною Амаро. — Як тобі, ґрінґо?! — молот утретє здійнявся над головою карлика. — Кажи його ім’я, сука! Він знає, де ви зараз?!

Третій удар розкидав рештки черепа по землі. На місці, де ще десять секунд тому лежала хай понівечена, та все ж голова, не лишилося нічого, крім бридкої суміші волосся, мізків, крові та потрощених кісток. Незважаючи на це, Семенова нога досі здригалась.

Левко почув дивні звуки, що вихоплювалися з рота Сатомі, та повернув голову. Японка смикала нижньою щелепою, ніби викинута на берег рибина. Гаряче повітря ходило вгору-вниз стравоходом, не знаходячи сил вихопитися вереском. Карі очі стали завбільшки з невеликі персики.

«Кричи, — подумки наказав їй Левко. — Кричи… Інакше ти збожеволієш».

— Is he dead?[176] — радше сторопіло, ніж налякано спитав Ґрем.

Лео глянув на мулата.

«Що за ідіот? Ти гадаєш, Сьома приліг відпочити?»

— Is he dead? — смикнувшись, повторив американець.

Левко відчув напад нудоти. Він не дивився на Семенове тіло, проте його й без того ледь не вивертало

— IS HE DEAD?!! — заволав Ґрем те саме запитання. Мулат став вириватися. Він зміг підвестись, але двоє перуанців повалили його долілиць, наступивши ногами на спину. Ґрем загрібав пальцями землю, марно намагаючись повзти геть, і безперестану повторював одне й те саме: він мертвий? Сьома більше неживий?

— Чому ти мовчиш?! — Амаро осатанів, але Левко не міг видобути жодного слова. Тепер це не мало значення.

Зненацька пігмей підскочив до японки, схопив її за волосся та кинув на траву. У лівій руці він усе ще тримав закривавлену кувалду, набалдашник волочився по землі, покидаючи по собі сірувато-багряні сліди. Тіло Сатомі стрясалося від безгучних ридань, ноги загрібали по землі й тремтіли. Якоїсь миті Левку здалося, що вони дриґаються так само, як нога мертвого Семена, й він уявив японку без голови.

— Стій! — українця прорвало. — Зупинися! Його ім’я Ян Фідлер! Він із Чехії, і він подорожував із нами! Тільки не займай її!

Амаро відпустив голову дівчини та випростав спину. Маленькі груди часто надимались і опадали. Недоросток переможно щирився, ставши схожим на гієну.

— ХА-ХА-ХА-ХА-А! — заіржав він.

Сатомі нарешті виштовхала повітря з горлянки та розпачливо закричала.

Її крик швидко поглинуло рівномірне чахкання лопатей. Над пірамідою вигулькнув чорний «Колібрі», пролетів по дузі над місцем розправи й став знижуватися навпроти пірамід.

Джейсон повернувся. Майже вчасно.

Майже.

Задерши голову, Амаро посміхнувся та помахав чорним вікнам вертольота. Ліва повіка смикалася, створюючи ілюзію неперервного дружнього підморгування.

Наступні півгодини врізались у мозок Левка так, наче їх випалили паяльником.

CLXXV

24 серпня 2012, 11:44 (UTC -5)

Паїтіті

Джейсон Х’юз-Коулман вискочив із «Колібрі» до того, як полози торкнулися тераси. Троє стрільців вистрибнули навздогін. Навіть із відстані тридцяти кроків Лео розгледів, як сіпається лице Джейсона. Віктор Шако, вимкнувши двигун гелікоптера, висковзнув із кабіни та рвонув навперейми босу. Пілот перехопив сивочолого на середині шляху між «Колібрі» та вартовими на чолі з Амаро Кіспе, почав щось доводити Джейсону. Стрільці скупчилися довкола, суплячись, напружено дослухалися до того, що говорить Віктор. Час від часу хтось із них косо позирав на перуанців. Сивочолий не реагував.

Сатомі й Ґрем лежали на траві обличчями до землі. Японка принишкла й не рухалась, волосся затуляло обличчя, через що було неможливо встановити, чи притомна вона. Двоє охоронців утримували мулата, наступивши ногами на спину. Скориставшись тим, що за ним ніхто не спостерігає, Левко встав із колін.

Дивлячись повз Віктора, Джейсон щось проказав — тихо, проте злостиво процідив крізь зуби. Відштовхнувши пілота, він упевнено попрямував до перуанців. Стрільці не відставали. Віктор побіг назад до вертольота. За секунду Левко побачив, що він наздоганяє стільців, стискаючи в руках штурмову гвинтівку.

У повітрі запахло свинцем.

«Семеро проти п’ятьох, — прикинув українець. — АКМ проти M16».

Три