Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

лопаті маленького «Колібрі» зробили останній оберт і немічно повисли. На терасі запанувала тиша.

Джейсон Х’юз-Коулман спинився за два кроки від Амаро. Недоросток не відзначався хорошим зором, а тому не розрізняв виразу босового обличчя, аж доки той не став навпроти. Його посмішка зів’яла.

Роджер, Боб і Луїс розташувалися широким півколом позаду Джейсона, так, щоб їх не зняло однією чергою з автомата. Віктор зупинився за спиною сивочолого. Гвинтівка в руках пілота помітно тремтіла.

— Привіт, Амаро, — озвався Джейсон.

— Привіт, Джейсоне, — коротун спробував усміхнутись, але срібний полиск в очах чоловіка навпроти заморозив м’язи його лиця.

Стрільці зберігали перевагу, тримаючи штурмові гвинтівки в руках, готові першої-ліпшої миті відкрити вогонь на ураження. У чотирьох із шести людей Амаро автомат Калашникова висів за спиною, двоє мали АКМи на руках, одначе лиш один вартовий поклав палець на гашетку.

— Розкажеш, що тут сталося, — лінивим, ледь не сонним голосом попросив Джейсон.

— Певна річ, босе, розкажу, — Амаро Кіспе намагався бадьоритись, і поки що йому непогано вдавалося. Поки що він не усвідомлював, що накоїв. — В обід після отруєння, ну, коли згорів оцей барак і ти якраз повернувсь, я надибав у траві біля котеджу USB-флешку, що належала комусь зі студентиків. Знаю, це негарно, та я вирішив з’ясувати, що на ній. Було багато файлів, всі підписані якимись закарлюками, але я…

— Ближче до суті, Амаро, — підхльоснув Джейсон.

— Е, — розгубився пігмей. — О’кей. Зараз ти усе зрозумієш, босе, — він нахилився та підняв із землі ноутбук. На щастя, лептоп після падіння не вимкнувся. — Подивися, що я знайшов, — Амаро показав чоловікові фотографію.

Джейсон не зважав на знімок. Його очі обмацували тіло Сьоми.

— Це ти його?

Недоросток скоса зиркнув на мертвого росіянина й заторохтів:

— Глянь на фотокартку, Джейсоне. Малюків було п’ятеро. Розумієш, що це означає? Десь є шмаркач, який знає, куди прямували наші студентики, і — що вже геть погано — який знає, що вони звідтіля не повернулись.

— Для чого було вбивати? — Джейсон не зводив металевого погляду із бездиханного Семенового тіла.

Кіспе вищирився.

— Хе, Джейсоне, як ти любиш говорити — вимушені заходи. Я ж повинен був дізнатись ім’я п’ятого й таки зміг його витягти. Хлопцеве ім’я…

— Ян Фідлер, — випередив його Х’юз-Коулман.

— О, — вражено роззявив рота пігмей, утямивши, що його головний козир виявився фікцією.

— Я знав про нього від початку.

— Як? — пігмей розгублено і якось по-дитячому ображено закліпав. — Звідки?

— У їхніх речах знайшли бронювання зворотного рейсу. На п’ять прізвищ. Останнє з них було «Jan Fidler». І якби ти виймав голову із задниці, Амаро, перед тим, як нею думати, то здогадався б, що зараз я відлітав, аби вирішити цю проблему.

Несподівано Левко зауважив, що від гелікоптера відокремилася ще одна постать. Хлопець здригнувся, відчуваючи, як стають восковими коліна. То був рудий. Чоловік віддалився на десять кроків від «Колібрі» й застиг, дослухаючись до розмови.

— Для чого було вбивати? — повторив Джейсон.

— Джейсоне, аміґо, не розумію, через що галас. Це ж бранці, чужаки, ми однаково мали намір їх…

— Таки мали, — знову обірвав його сивочолий. — Їх, — він указав пальцем на Лео, Сатомі та Ґрема. — Не його, — перевів палець на тіло Семена.

Амаро набурмосився.

— А тому я повторюю своє запитання: для чого було вбивати саме його? — Джейсон говорив спокійно, та щось проривалось у голосі, якесь притлумлене шипіння, що розкривало лють, яка пожирала його зсередини. Амаро відчув це й утямив, що переборщив. — Чому не янкі? Чому не українця?

— Джейсоне, якщо для тебе це так важливо, я кажу вибач, але не можу зро…

Х’юз-Коулман не слухав коротуна.

— У цього хлопця мізків більше, ніж у всіх твоїх предків, починаючи, ні, не з Адама, і навіть не з мавп, Амаро, починаючи з довбаних одноклітинних організмів, разом узятих. Цей пацан за два тижні розшифрував більше написів, як я особисто й уся моя зграя очкариків, які длубаються в носах у підземеллі, — чоловік спрямував палець під ноги, — за останні шість років… і ти його вбив, Амаро. Я хочу знати, чому?

Джейсон повільно дістав з-за пояса пістолет «Glock», підступив на крок і приставив ствол акурат поміж очей Амаро.

— Я… не… х-хотів… прошу, н-не роби цього…

«Тепер ти знаєш, що відчував Сьома кілька хвилин тому», — зміркував Левко, проте думка вийшла безбарвною, без емоційного відтінку.

Один із вартових — єдиний, хто тримав палець на спусковому гачкові, — притулив автомат до плеча. Двоє людей Амаро також узялися за автомати. Чотири проти чотирьох, якщо не брати до уваги Джейсона, який натиснув стволом на лоб карлика так, що під дулом сформувався блідо-рожевий відбиток. Двоє інших перуанців переминалися з ноги на ногу, не ризикуючи витягувати АКМи з-за спини.

— Джейсоне, — Кіспе опанував себе та розвів руки, демонструючи, що не має наміру чинити опір, — давай не будемо робити дурниць… давай домовлятися… так, як ми робили завжди.

Левко переводив погляд із охоронців на стрільців. Перші — пониклі, бліді й налякані — пітніють, переступають із ноги на ногу, тримають голови піднятими, не думаючи про те, щоб цілитись. Другі — зосереджені й упевнені в собі, професіонали, які не вперше діють під дулами автоматів — застигли, голови притиснуті до прикладів, очі сфокусовані на мушках, готові першої-ліпшої миті відкрити прицільний вогонь.

Хлопці Амаро не виявляли бажання встрявати у стрілянину.

У голлівудських фільмах такі моменти зазвичай завершуються ретельно прописаними діалогами, після яких напруження згасає та конфліктні сторони ховають стволи. Але то в кіно.

— Давай без дурниць, босе… — прошепотів коротун, відхиляючись під тиском руки сивочолого. — Ми домовимося, еге ж?

— Амаро, — спокійно сказав Джейсон, — найбільшу дурницю у своєму житті ти вже скоїв, — і смикнув за спусковий гачок Glock’а.

Бах! Із такої відстані дев’ятиміліметрова куля пробила голову Амаро наскрізь, вилетівши з потилиці хмарою крові й мізків. Амаро Кіспе закинув голову назад (немов од ляпасу, як відсторонено подумав Левко) й упав на траву мертвим.

Перуанці зреагували першими. Троє, що тримали автомати Калашникова напоготові, пустили короткі черги по стрільцях. Марно. Свинець прошив повітря; кулі застукотіли по грані малої піраміди, дві чи три вп’ялись у металеву поверхню генератора.

Наступний хід за стрільцями. Двома одиничними пострілами з M16 Роджер Зорн і Боб Марґоліс підстрелили двох перуанців. Трупів було би троє, якби не халепа з Лу Данковичем: у стрільця заклинило штурмову гвинтівку. Луїс — найбільш неохайний і безвідповідальний із людей Джейсона — часто забував розбирати й чистити зброю. Як наслідок, напрочуд точна M16, яка секунду тому дала змогу напарникам Луїса зі снайперською точністю прикінчити двох перуанців, відмовила. Данкович оскаженіло