Читати книгу - "Кременецький звір"

говорити Сангушко почервонілому від люті шляхтичу, та не встиг закінчити. Худий у довгому каптані закричав до Мнішека, який підійшов до натовпу:

— Пане Мнішеку, я чув, у вас теж зникли орендарі?!

— Так, двоє... — засмучено хитнув головою магнат.

— О, і ти тут, Міхале, — Сангушко подивився на Мнішека, похитав головою й підвів очі вгору, показуючи, в якій халепі він опинився. Мнішек у відповідь знизав плечима й співчутливо скривився.

— Так, але я у іншій справі, тому почекаю.

— Панове, — знову заговорив Сангушко. — Жовніри й мої гайдуки зараз рискають лісом і горами, ми знайдемо лиходіїв, що нападають, і повісимо їх біля магістрату вже за тиждень...

— Пане Юзефе, — проговорив тонким голосом миршавий чоловічок з довгою бородою, — я не сумніваюся, що ми когось повісимо, але я сумніваюся, що зникнення припиняться... Усе більше людей впевнені, що то не харцизи.

— А хто? Дияволові слуги?

— Селяни так і кажуть, що вовкулака...

— О, Господь святий! Це все через те, що знайшли того нещасного Мільчека з пошматованими грудьми?

— Люди вже давно кажуть, що зустрічають якогось дивного звіра в лісі, а жовніри он по всьому Кременцю патякають, як бачили якусь дивну волохату істоту біля тіла Мільчека. Коли вона втікала у хащі, кажуть, випустили чи не сотню куль, та вони чортове створіння не брали. Хто ж це може бути?

«Дивна волохата істота? Знову? — зіщулився Голота. — Сказати б, що ті жовніри забагато цмулять горілки та ще й сліпі, як кроти. Не був я волохатим, хіба бородою заріс трохи».

— Юпітер-громовержець! Давайте ми ще будемо обговорювати, що там розповідають ті неграмотні селюки, панове. Тоді ми договоримося до лютого дракона, що пожирає цнотливих дівиць, а в перерві між дівками ловить наших орендарів. На Бога! Дурні розмови припиняться, коли ми знайдемо лайдаків, що вбивають людей, і віддамо їх Болицю. Для цього я попрошу допомоги в нашого шановного панства. У присутнього пана Мнішека, — подивився кременецький староста на молодого магната, — Цетнерів та Потоцьких дати для пошуків ще й своїх людей. До кінця тижня ми заженемо розбійників, як лисиць, і віддамо кату. На цьому все. Аудієнція закінчена.

Натовп загомонів і потроху почав розходитися. Староста підійшов до молодого Мнішека й узяв того під руку.

— Вибач, Міхале. Ти ж усе бачив, накинулися, як зграя вовків, — кивнув Сангушко на делегацію купців та шляхти.

— Я їх розумію, Юзеку, всі ці зникнення й особливо те, що в лісі знайшли пошматоване тіло, дуже всіх лякає... Та я до тебе, між тим, не про це поговорити приїхав. Пам’ятаєш, я казав, що збираюся забрати свого орендаря, якого засудив той недоумок Гонсевич? — Сангушко ствердно кивнув головою.

— Так, крім нього, я оце визволив з лап твого ката ще й ось цього молодого... чоловіка. Я так зрозумів, що сидів він у Болиця без особливих на те причин. Його крик до смерті налякав Малгожату й малу Центнерівну, тож я мав корчити з себе лицаря Круглого столу і звільнити його від мук, — кивнув Мнішек підборіддям на Голоту.

Сангушко уважно подивився на звільненого в’язня, і в його погляді Голота побачив, що той не надто розділяє благородного пориву свого товариша. Повертатися до катівні Голота не хотів, і вирішив негайно розвіяти Сангушкові сумніви.

— Пане Юзефе, я жертва жахливої помилки, — кашлянув він. — Мене засудили до кількох батогів через конфлікт із суддівським...

— Я чув про бійку у «Дукаті» від судді Гонсевича, — різко кинув староста. — На мою думку, ніякої помилки не було...

— Навіть якщо так, то десять ударів, які присудив мені суд, я давно вже отримав... А те, що кат робив далі, то була його власна ініціатива... Та й узагалі, ваш суд... Присудити десять канчуків шляхтичу...

— То ви шляхтич? — здивовано підняв брови Сангушко.

— Смію вас завірити, я чесна людина з репутацією. Я не мав часу цього пояснити, а на дибі мене особливо не питали... Ліценціат[15] Болонського університету Голота... — відрекомендувався колишній в’язень.

— О, вибачте пане ліценціате, — погляд кременецького старости трохи потеплішав. — Наш кат іноді справді перегинає палицю. Але ж саме йому ми зобов’язані тишею й спокоєм на вулицях Кременця, тобто тишею і спокоєм, які були на вулицях... — староста печально зітхнув. — Поки не почалося оце...

— То я взяв на себе сміливість визволити пана ліценціата з катівні твого пса, Юзефе, — втрутився молодий Мнішек. — Він грає в шахи, каже, що навчався в Легаля. Ти ж знаєш, як мені потрібен гідний супротивник. Ти можеш пояснити все своєму вірному псові Болицю?

— О, нічого страшного, Міхале, я з ним поговорю. А вам, ліценціате, мої найщиріші вибачення. Мені справді прикро.

— Пане старосто, я думаю, що то було просто непорозуміння, — усміхнувся Голота.

«Мені воно ледь не коштувало спущеної шкіри, переламаних рук та ніг і смерті на дибі в корчах, але ж тобі це все одно, свиня пихата, еге ж?» — подумав він, улесливо дивлячись на старосту, що також мило усміхався.

З будинку Сангушка вони вийшли один за одним. Голота все так само шкутильгав, слідуючи за Мнішеком. Той широко крокував аж до карети, а там різко розвернувся.

— Вам вдалося вдруге мене вразити, Голото. Ліценціат? Болонського університету? Я здивувався в катівні, коли ви повели мову про Філідора, але університет...

— Ви не вірите, що я там навчався?

— Маю сумнів, так сказати...

— Тоді даю вам пораду. Будете в Болоньї, знайдіть палаццо деі Нотаї. Незважаючи на назву та нотаріусів, які там сидять, на першому поверсі склад солі, ціна на неї там найнижча у всенькій Північній Італії. А ще в одному крилі старий Россі тримає свою остерію[16] з божественним червоним, казковою Mortadella[17] та чарівною дружиною П’єтрою... Поїдьте і спитайте про Golotta, пане!

— Досить, досить, досить. Беру свої сумніви назад. Як буду в Болоньї, обов’язково куплю трохи солі і Mortadella у Россі, а тоді попитаю про вас, — засміявся Мнішек. — І що ви там вивчали, любий друже?

— Право. Але прослухав і лекції знаменитого лікаря Гальвані, і їздив до Падуї побачити видатного Морганьї, хоча медиком це мене не робить...

— Цікаво. Але мене більш за все цікавить ваша шахова кваліфікація. Пропоную так. Зараз я відвезу вас до