Читати книгу - "Кременецький звір"

василіянів[18], настоятель монастиря мій родич. Вони вас трохи підлікують, а за кілька днів, наприклад, у середу чекаю вас у себе на партію...

— Пане Міхале, я дуже вдячний за все, що ви зробили. І не можу сказати, що дуже вже погано себе почуваю... Можемо зіграти хоч сьогодні...

— Вибачте, що перебиваю, милий Голото, але відпочиньте у василіянів, мені потрібен гідний супротивник. Я, хоч і нидію від нудьги, однак не хотів би, щоб ви програли мені лише через ваші рани, — зверхньо заявив Мнішек, але відразу ж схаменувся. — Вибачте, відсутність гідних суперників зробила мене аж надто пихатим, — знову засміявся він.

Чоловіки знову сіли в карету, і вже за кілька хвилин Мнішек стукав своєю вишуканою тростиною у ворота монастиря. Їм відчинив служка, низько вклонився молодому магнату й без слів провів візитерів у будиночок до сивого худющого, мов тріска, настоятеля. Той саме вечеряв із червонолицим благовидним дідком в окулярах і з примруженими очима, які весь час неначе сміялися.

— Добрий день, високопреподобний отче. Вибачте, що вриваюся до вас без попередження. Справа нагальна, тож я взяв на себе сміливість не повідомляти вам, — з порогу почав молодий шляхтич. Голота через плече Мнішека оглянув будиночок, що був справжнім прихистком ченця. Одна скромна кімната — з ліжком, столом та кількома стільцями. Голі стіни прикрашав хіба знайомий Голоті триптих, що зображував муки святого Еразма. Настоятель, який сидів прямо під картиною, скочив на ноги й замахав руками, як вітряк.

— Молю, не говори дурниць, Міхале. Ти ж знаєш, що приїздити до мене можеш без будь-яких попереджень...

— Маю пораненого, якому потрібна нагальна допомога. Дозвольте вам відрекомендувати шановного Голоту, який незаслужено постраждав від тортур у катівні Болиця. Віддаюся на вашу милість і прошу доглянути за ним. І прошу вас, Хохриттере, — повернувся Мнішек до дідка в окулярах, який широко усміхнувся до Голоти.

Голота мовчки нахилив голову, адже тримався з останніх сил. Він розумів, що потрібно було виказати трохи подяки й промовити кілька слів, але біль ставав усе нестерпнішим. Тож бідолашний стояв, зціпивши зуби, і боявся врешті-решт упасти під ноги настоятелю та лікарю.

— Це... Голота, ліценціат Болонського університету, — продовжив Мнішек. — А це мій домашній лікар, що супроводжує мене в мандрівках. Шановний Пауль Міхаель Райнер Хохриттер, знаний від Піренеїв до Карпат медик. Мій дядько по матері — абат монастиря, отець Бернард, — представив усіх шляхтич.

— Добрий день. Ліценціат? Медик? — запитав Хохриттер у Голоти.

— Боюся, що ні, лікарю, юрист, — шанобливо схилив голову Голота, через силу усміхаючись.

— Я бачу, ви справді серйозно поранені, мій друже, — нахилився настоятель до Голоти.

— О, зовсім трохи, високопреподобний отче.

— Зараз я покличу служку, вас відведуть у келію й омиють рани. А тоді, з вашої ласки, високопреподобний отче, я навідаюся до нашого хворого, — повернувся Хохриттер до настоятеля.

— Авжеж, авжеж, поважний Хохриттере. Звідси і до Львова немає будь-кого, хто б зрівнявся з вами у мистецтві лікування, — підняв руки догори, усміхаючись, настоятель.

— Не буду скромним і скажу, що, можливо, й до самого Кракова, — приємним баритоном засміявся Хохриттер.

— Отче, можна поговорити з вами наодинці? — втрутився Мнішек і відвів дядька вбік.

Голота та Хохриттер устали. Лікар подивився на бліде обличчя колишнього в’язня, доторкнувся до його лоба, підняв повіко, а тоді повернувся до настоятеля й молодого магната.

— Я можу сам провести пана Голоту до келії. Він щось не надто добрий вигляд має...

— О, дякую вам, шановний Хохриттере. Усього вам найкращого, ліценціате. Чекаю вас у середу вранці, — відказав Мнішек Голоті, який на знак згоди нахилив голову, а тоді повернувся до ігумена та щось зашепотів йому.

— Ходімо, мій друже, — усміхнувся лікар. — У сильних цього світу свої таємниці, і краще про них не чути. Здоровіші будемо.

Розділ 8

У якому відбувається диспут між двома колишніми студентами

Лежати не було ніякої сили. На рани немов клали розпечене каміння, і Голоту крутило від несамовитого болю. Усю ніч він спав уривками, прокидався і стогнав, так віддавався по всьому тілу найменший рух. Та це були забавки, що таке справжній біль, він відчув, коли закінчилася дія мікстури лікаря Хохриттера. Спина, посічена нагаєм ката, запекла вогнем, і Голота не міг уже ні лежати, ні стояти, ні сидіти. Лише бігати келією, кусаючи кулака й притуляючи спину до холодної мурованої стіни, аби хоч якось угамувати те полум’я. Він схопив пляшку з ліками, яку залишив медик, і перекинув її до рота. На язика впали останні кілька крапель, що залишилися на дні, і поранений мало не завив. Він забився у куток, обхопив коліна руками й заходився мірно розкачуватися, зціпивши зуби. Дивно, та за хвилин п’ять різкий біль, від якого хотілося дертися на стелю, пішов. Голота пересів на тапчан, заховавши голову у долонях, і так затих, засинаючи. Несподівано його аж підкинуло — до спини через сорочку торкнулося щось прохолодне. Він злякано повернувся, схопив чиюсь руку, хотів викрутити, аж побачив татарські очиська Сташки Федотихи, на обличчі якої розпливалася її звична усмішка...

— Тс-с-с, Голотонько, тс-с-с. Зараз, зараз, любчику. Усе буде добре. Буду тебе лікувати...

— Ти звідки тут, Сташко?

— Прийшла я з Почаєва, прийшла я з прощі, Голотонько, — зашепотіла знахарка своїм мелодійним голосом, промовляючи дивним речитативом, — і дізналася у Карася, що заплутало, закрутило зілля та оковита проклятуща соколика мого, і наробив він дурниць страшних. І що тримають мого орлика в катівні, де б’ють і мучать. Думали-гадали ми з Карасем, як звільнити сокола ясного, а він, диви, і сам звільнився... Йолоп Господа Бога нашого! Теля дурне! — єлейний вираз обличчя знахарки різко змінився, і вона боляче смикнула Голоту за вухо.

— Молю, хоч не смійся, — скривився Голота жалісливо, — я ж розплачуюся за свою дурість ще з того дня, як ми розійшлися.

— Бачу, дурню ти буковий! Ти що це зробив, бовдуре? — зашипіла знахарка люто. — Ти чим думав, пияк нещасний? Чого до того шинку потьопав, дурню, коли тобі сказали сидіти й носа не показувати надвір?! Щоб ти так туди ходив, поки світа та сонця! А втік би від тебе твій дурний розум! А лоп би ти!

—