Читати книгу - "Загублений світ"

з’єднується з нею притокою, покривають у цілому площу в п’ятдесят тисяч квадратних миль. Тому немає нічого дивного, якщо на такому величезному просторі один дослідник знайде те, чого не могли помітити його попередники.

Містер Саммерлі заперечив з кислою посмішкою, що йому добре відома різниця між Темзою й Амазонкою, яка полягає в тому, що будь-яке твердження відносно першої легко можна перевірити, чого не можна сказати про другу. Він був би вельми зобов’язаний професорові Челленджерові, якщо б той указав, під якими градусами широти і довготи лежить та місцевість, де знаходяться доісторичні тварини.

Професор Челленджер відповів, що дотепер він утримувався від повідомлення подібних відомостей, маючи на це вагомі підстави, але зараз — звичайно, з деякими застереженнями — готовий надати їх комісії, обраній аудиторією. Можливо, містер Саммерлі погодиться ввійти в цю комісію й особисто перевірить правильність тверджень професори Челленджера?

Містер Саммерлі погодився. (Бурхливі оплески.)

— Тоді я зобов’язуюся надати всі необхідні відомості, які допоможуть вам добратися до місця, — сказав професор Челленджер. — Але оскільки містер Саммерлі має намір перевіряти мене, я вважаю справедливим, щоб його теж хто-небудь перевіряв. Не приховаю від вас, що подорож буде пов’язана з багатьма труднощами і небезпеками. Містерові Саммерлі необхідний молодий супутник. Може тут, у залі найдуться ті, хто бажають?

Ось так зовсім несподівано настає перелом у житті людини! Чи міг я подумати, входячи до цього залу, що стою на порозі найнеймовірніших пригод, таких, які мені навіть не ввижалися! Але Гледіс! Хіба не про це вона говорила? Гледіс благословила б мене на такий подвиг. Я підхопився з місця. Слова самі собою зірвалися в мене з язика. Мій сусід Тарп Генрі тяг мене за піджак і шепотів:

— Сядьте, Мелоуне! Не робіть із себе дурня при всьому чесному народі!

Тієї ж хвилини я побачив, як в одному з перших рядів піднявся якийсь високий рудуватий чоловік. Він сердито блиснув на мене очима, але я не здався.

— Пане голово, я хочу їхати! — повторив я.

— Ім’я, ім’я! — вимагала публіка.

— Мене звати Едуард Ден Мелоун. Я репортер «Дейлі-газетт». Даю слово, що буду зовсім безстороннім свідком.

— А ваше ім’я, сер? — звернувся голова до мого суперника.

— Лорд Джон Рокстон. Я бував на Амазонці, добре знаю ці місця і, отже, маю всі підстави пропонувати свою кандидатуру.

— Лорд Джон Рокстон користується світовою популярністю як мандрівник і мисливець, — сказав голова. — Але участь у цій експедиції представника преси була б не менш бажана.

— У такому разі, — сказав професор Челленджер, — я пропоную, щоб дані збори уповноважили обох цих джентльменів супроводжувати професора Саммерлі в його подорожі, метою якої буде розслідування правильності моїх слів.

Під лементи й оплески всього залу наша доля була вирішена, і я, схвильований тим, що чекало мене попереду, змішався з людським потоком, що ринувся до дверей. Вийшовши на вулицю, я неясно, як крізь сон, побачив юрбу, що з реготом неслася тротуаром, і в самому центрі її — чиюсь руку, озброєну важким парасолем, що так і ходив по головах студентів. Потім електрична карета професора Челленджера рушила з місця під веселі крики бешкетників і стогони потерпілих, і я покрокував далі по Ріджент-стріт, поглинений думками про Гледіс і про те, що чекало мене попереду. Раптом хтось доторкнувся до мого ліктя. Я озирнувся і побачив, що на мене глумливо і владно дивляться очі тієї високої, худої людини, що визвалася разом зі мною вирушити в цю надзвичайну експедицію.

— Містер Мелоун, якщо не помиляюся? — сказав він. — Відтепер ми з вами будемо товаришами. Я живу за два кроки звідси, в Олбені. Може, ви приділите мені півгодини? Я дуже хочу поговорити з вами про дещо.

Глава VI

Мене називали карою Божою

Лорд Джон Рокстон звернув на Віго-стріт, і, минаючи один облуплений під’їзд за іншим, ми заглибилися в Олбені, у цей знаменитий аристократичний мурашник. Укінці довгого темного коридору мій новий знайомий штовхнув двері і повернув вимикач. Лампи з яскравими абажурами осяяли величезну кімнату рубіновим світлом. Озирнувшись з порога, я відразу відчув тут атмосферу витонченого комфорту, добірності і разом з тим мужності. Кімната свідчила про те, що в ній точиться безперестанна боротьба між вишуканістю смаку її багатого хазяїна і його ж таки холостяцькою безладністю. Підлога була вистелена пухнастими шкірами і вигадливими килимами всіх кольорів веселки, вивезеними, ймовірно, з яких-небудь східних базарів. На стінах висіли картини і гравюри, цінність яких була зрозуміла навіть мені, незважаючи на мою недосвідченість. Фотографії боксерів, балерин і скакових коней мирно співіснували з полотнами чуттєвого Фрагонара[29], батальними сценами Жірарде і мрійливим Тернером[30]. Але серед цієї розкоші минулого й інших речей, які жваво нагадували мені про те, що лорд Джон Рокстон — один із славнозвісних мисливців і спортсменів наших днів, два схрещених весла над каміном — темно-синє і червоне — говорили про колишні захоплення веслувальним спортом в Оксфорді, а рапіри і боксерські рукавички, які висіли тут же, свідчили, що їхній хазяїн збирав лаври й у цих галузях. Усю кімнату, подібно архітектурному фризу, оперізували голови великих звірів, звезені сюди з усіх кінців світу, а перлиною цієї чудової колекції була голова рідкісного білого носорога з гордовито випнутою губою.

Посередині кімнати на пухнастому червоному килимі стояв чорний із золотими інкрустаціями стіл епохи Людовика XV — чудова антикварна річ, по-блюзнірському поцяткована слідами від келихів і опіками від сигарних недопалків. На столі стояла срібна таця із приладдям курця і яскраво начищений поставець із пляшками. Мовчазний хазяїн зараз же налив у два високі келихи і додав у них содової води із сифона. Повівши рукою у бік крісла, він поставив мій келих на столик і простягнув мені довгу глянсувату сигару. Потім сів навпроти і спрямував на мене пильний погляд своїх дивних очей, що мерехтіли, немов крижане гірське озеро.

Крізь тонку завісу сигарного диму я придивлявся до його обличчя, знайомого мені з багатьох фотографій, — ніс з горбочком, худі, запалі щоки, темно-руде волосся, що вже рідіє на маківці, закручені шнурочком вуса, маленька, але задерикувата еспаньйолка. У ньому було щось від Наполеона III, і від Дон Кіхота, і від типового англійського джентльмена — любителя спорту, собак і коней. Сонце і вітер загартували до червоного його шкіру. Волохаті, низько навислі брови надавали і без того холодним очам майже лютого виразу, а зборознене зморшками чоло тільки збільшувало цю лютість погляду. Тілом він був сухорлявий, але міцний, а що стосується невтомності і