Читати книгу - "Скорочено Убити пересмішника"

а секретар – судді. Суддя Тейлор зачитував рішення присяжних – кожного зокрема: "Винен... винен... винен... винен". Джем, вчепившись руками в бильця галереї, стискував їх так, що пальці побіліли, і від кожного "винен" плечі його здригались, немов від удару.

Аттікус підступив до Тома Робінсона і, поклавши йому руку на плече, щось сказав на вухо. А потім вийшов.

РОЗДІЛ XXII

Діти йшли додому. Навколо весело гомонів натовп, а по обличчю Джема текли гіркі сльози. На розі площі дітей чекав Аттікус. Перед ними знову був спокійний, поміркований батько. "Несправедливо це, Аттікус", — мовив Джем. "Так, сину, це несправедливо".

Тітка Олександра ще не спала. Вона знову говорила, що дітям не варто було йти у суд. Аттікус сказав, що йде спати. Джем знову спитав батька, чому присяжні це зробили. "Не знаю, сину, але зробили. Так вони робили раніше, так зробили сьогодні, і це не востаннє. І плачуть при цьому, певно, тільки діти", – відповів Аттікус.

Тільки-но розвиднілось, Аттікус був уже на ногах. Він потішав дітей і сказав, що ще можна подати апеляцію. Прийшла Кел і сказала, що батько Тома Робінсона приніс їм сьогодні курча на сніданок. Аттікус пішов у кухню, діти попрямували за ним. На столі горою лежали продукти: великі шматки копченої свинини, помідори, боби, навіть виноград. Це все принесли чорношкірі на знак вдячності. Сльози затуманили очі Аттікуса.

Згодом прийшов Діл і з'їв сніданок Аттікуса, до якого чоловік навіть не торкався. Хлопчик розповів, що тітка Рейчел дуже хвилювалася за нього, коли він зник.

Друзі вийшли на вулицю, і міс Моді запросила їх на пиріг. Діти зрозуміли, що, пригощаючи їх, міс Моді хотіла сказати: її ставлення до дітей не змінилося. Про Аттікуса вона сказала таке: "є на світі люди, які ніби для того й народжуються, щоб виконувати найневдячнішу роботу. Ваш батько – один із таких людей". Міс Моді говорила, що судя Тейлор спеціально призначив Аттікуса адвокатом Тома, бо в бідного негра грошей на адвоката не було, і йому би призначили якогось молодого, недосвідченого адвоката. "Аттікус Фінч не виграє цієї оправи, не зможе виграти, але він єдина в наших краях людина, здатна примусити присяжних довго сушити собі голови над такою справою. І я сказала собі: це крок уперед, хай невеличкий, дитячий, а все-таки крок уперед", — говорила міс Моді.

Згодом міс Стефані розповіла дітям з превеликою радістю, що сьогодні вранці містер Боб Юел зупинив на вулиці, біля пошти, Аттікуса, плюнув йому в обличчя і сказав, що рано чи пізно він з ним розправиться.

РОЗДІЛ XXIII

Міс Стефані сказала, що Аттікус і оком не змигнув, дістав носовичок, витер обличчя і стояв собі, а тим часом містер Юел обзивав його поганими словами.

Джін і Джем тепер переживали за батька, боялися, щоб Юел не вбив його. Діл говорив, що в разі смерті батька, їх буде виховувати тітка, це ще більше засмучувало брата і сестру. Батько помітив, що діти сумні і взявся їм все пояснювати. Він просив уявити себе на місці Боба Юела. Під час суду Аттікус переконливо довів, що жодному слову Боба вірити не можна, якщо доти йому хтось іще вірив. Йому треба було зігнати на комусь зло, такі люди, як він, не можуть без цього. І Аттікус був радий, що він одвів душу на ньому, а не на своїх дітях. Тітка Олександра сказала, що Юел може помститися нишком. "Це не така проста річ – щось заподіяти в Мейкомбі нишком", — відповів Аттікус. Діти перестали боятися після цієї розмови.

Літо минало. Аттікус запевнив дітей, що поки вища судова інстанція не розгляне справи, Томові Робінсону нічого не загрожує, і цілком можливо, що Тома випустять або принаймні призначать новий судовий розгляд. А поки що він працює на фермі в епфілдській тюрмі, за сімдесят миль від Мейкомба, тільки дружині з ним бачитися не можна. Та якщо апеляція не поможе, його посадять на електричний стілець. Джем вважав, що смертний вирок – це занадто, особливо, коли свідків не було. Хлопець казав, що в присяжних аж надто багато повноважень, щоб відправляти невинну людину на смерть. Аттікус вважав, що треба змінити закони: щоб смертний вирок мав право виносити тільки суддя.

Згодом батько сказав: "Якщо білий обдурює чорного, то цей білий, незалежно від того, хто він, багатий чи бідний, хоч яка порядна була б його родина, а він все одно покидьок". Батько при дітях ніколи не вживав таких слів, тому тепер діти були вражені. Аттікус вважав невеличкою перемогою те, що присяжні сушили собі голову над рішенням кілька годин. Вони, певно, заздалегідь знали, який буде вирок, а звичайно в таких випадках радяться кілька хвилин. А ще серед присяжних був один, якого ледве умовили, спочатку він взагалі наполягав на повному виправданні. І цим чоловіком був родич Канінгемів. Коли Джін дізналася про це, то вирішила, що обов'язково запросить Уолтера Канінгема до себе в гості. Тітка почула про це і сказала, що не забороняє дівчинці ставитися до нього по-дружньому. Вона повинна бути з ним привітна, ввічлива, з усіма треба бути чемною, але запрошувати його додому не можна. Потім тітка навіть назвала Уолтера Канінгема покидьком. З цього приводу Джем сказав, що вважає, що на світі є чотири типи людей. Звичайні – такі, як вони і їхні сусіди; потім такі, як Канінгеми, що живуть у глушині; далі йдуть такі, як Юели, що живуть на звалищах, і, нарешті, негри. Джем вважав, що вони і їхнє оточення просто з давніх часів уміють читати і писати. І це основна відмінність. "Але ж ніхто не народжується письменним, усі повинні вчитися. Уолтер – здібний хлопець, правда, він трохи відстає, але це тому, що йому треба лишатися вдома і допомагати батькові. Він такий, як і всі. Ні, Джем, я думаю, що всі люди однакові. Люди, та й годі", —