Читати книгу - "Сірі бджоли"

без мене вони її не зареєструють!»

І раптом, коли у сні борщ у тарілці скінчився, знову яскравий аромат борщу поряд з його носом «зазвучав». Відкрив очі, побачив, як баба Настя каструлю повз нього до столу пронесла.

— Ти сідай вже! Налила я тобі! — голос її старечий, але солодкий, прозвучав.

Струсив Сергійович з себе сон, на ноги встав. Куртку скинув і на кріслі лишив. До столу всівся. Борщу густого миска перед ним. Тільки пельмешків нема. Але ж він і не чекав їх. Це так, примха у нього була, у якій він хотів минуле з теперішнім поєднати. З дитинства він пельмені дуже любив, а борщ полюбив після весілля. А тепер вже все у минулому лежало, у пам’яті та у світлинах. Пам’ять — вона старіє, а от світлини лишаються. І лежать собі у випускному, дембельському, весільному альбомах. Лежать собі у шафі і каші не просять.

Жадібний погляд його від борщу вгору піднявся, на стелю. На лампочку. Облизнувся Сергійович. Старенька подумала, що до борщу, а сам гість не одразу і зрозумів: на що це він облизнувся? Захопив ложку борщу. Борщ гарячий. На очах сльози виступили.

— Ти чого? — злякалася баба Настя. — Може, з дружиною твоєю що?

— Ні, — Сергійович головою мотнув. Тильною стороною долоні сльози втер і другу ложку борщу до рота відправив.

— Гарно ви живете! — витиснув із себе. — А у нас уже три роки світла нема.

— Що, так і не полагодили? — сплеснула маленькими долоньками старенька.

— Не полагодили, — підтвердив Сергійович і зітхнув. — Сказали, що воно того не варте! Двоє нас там лишилося. Та ще й на різних вулицях живемо. От якби хоч з десяток людей повернулося!

— Але у вас дуже близько до гармат! У нас-от, що до росіян кілометрів вісім, що до українців кілометрів п’ять. Ми майже посередині. Он там далі, біля Гнутівки, де земля наша сіра знову сходиться, там зовсім дещиця від одних до других. Там що не день, то бах та й бах.

— Та не так у нас і близько до гармат! — не погодився Сергійович. — За три роки тільки у церкву і влучили. Ну ще у пару хазяйств, у контору колгоспну. А хати майже всі цілі стоять. Баптисти іноді приїздять, допомогу возять! Шкода, що не можна через них пенсію отримувати! Так і сиджу без грошей... хоча, що з ними робити, як привезуть? Хрін його знає. А у вас як з пенсією?

— Добре у нас, — закивала баба Настя. — Стьопа, син поштарки, ну, знаєш, у якого одна нога коротша, у них кум у Торецьку. Він у нас картонки із цими «пенькодами» збирає, куму передає, а той грошики у себе у Торецьку з банкоматів знімає, а потім кожен у заклеєному конверті пенсію разом із картонкою назад і отримує. Ну, звичайно, не всю, це ж робота, треба оплачувати.

— А що, з моєї він теж може зняти? — пожвавішав Сергійович.

— А ти переоформлятися їздив?

— Куди?

— Ну в Україну? Щоб відмітили, що ти в сірій зоні лишився?

— Ні.

— Спочатку переоформитися треба. Без цього не дадуть.

Сергійович зітхнув важко. Помовчав.

— Ну вона ж не пропаде, — сказав тихо, сам себе заспокоюючи.

Підняв погляд на хазяйку. Про мету свого приходу згадав.

— Ти б мені яєць... — почав було просити Сергійович, але стукіт у двері перебив його.

Обидва вони на стукіт озирнулися. Пішла старенька відчиняти.

— Ти спитай, хто це! — крикнув їй у спину гість.

Але вона просто відімкнула двері, і миттю у тепле повітря дому голоси дитячі увірвалися.

— Бабусю Насте, це не Дід Мороз до тебе помилково зайшов? — продзвенів голосочок хлоп’яти років чотирьох-п’яти.

— Ні, що ви! Який Дід Мороз! — здивувалася хазяйка дому. — Середина лютого надворі!

— Так він же на Новий рік не прийшов! А обіцяв! — сказала дівчинка.

— Ну який тут Дід Мороз?! — відмахнулася баба Настя. — Та самі подивіться!

До кімнати разом з бабою Настею увійшло двоє хлопчиків і дівчинка, дошкільнята.

— Ось, бачите! — показала вона на Сергійовича.

— Ага, — сказав один хлопчик. — Не він! Той молодший був!

— Дід Мороз, і за мене молодший? — посміхнувся Сергійович і вирішив пошуткувати, посміятися з дітлахами. — Де це ви молодого Діда Мороза бачили?

— У грудні він був, — відповіла за всіх дівчинка у рожевій курточці на пару розмірів більшій, ніж треба. — Він нам іграшки привозив і обіцяв на Новий рік цукерок!

— Так, молодий був! — підтримав темноокий хлопчик у чорному пальті і лижній шапочці. — У нього ще автомат був і сережка у вусі!

— Автомат у Діда Мороза? — посміхнувся Сергійович. — Може, він ще і у військовій формі приходив?

— Так, у формі! — дівчинка кивнула. — Під час війни всі у військовій формі із автоматами ходять. Він сказав, що у нього своїх дітей двоє, але він нам все одно багато цукерок принесе. Від себе і від них, як подарунок.

Замовк Сергійович. Якось не по собі йому стало. Пригадав він рюкзак із цукерками, який додому з поля притягнув. Пригадав вбитого і золоту сережку у його вусі.

— Ну, може, принесе ще, — поглянув на дітлахів по-іншому, якось лагідніше. — Може, через блокпост не пропустили! Мало чого?

Діти, засумувавши, поточилися до коридору. Пішли.

— Я тобі яєць дам! — сказала хазяйка, жалібно глянувши на гостя. — Може, ще чого?

— А що ти маєш?

— Тушонку волонтери привозили свинячу. Можу пару баночок... Огірки свої є солоні. Тільки ж тобі нести важко буде!

— Донесу! — переконав її Сергійович. — Стежку вже протоптав. Вертати буде легше! Додому ж все-таки!

14

«Якщо з’їдати яйце через день, то цих двадцяти яєць від баби Насті майже на півтора місяці», — думав Сергійович, слідкуючи за сковорідкою, що на верхньому крузі буржуйки макарони гріла. Зашипіли макарони. Посміхнувся Сергійович. Узяв обережно яйце, вдарив ножем, і розкололося воно. Вилив у макарони. Узявся дерев’яною ложкою білок, жовток і гарячі макарони змішувати.

Хвилин за п’ять при тремтячому вогнику церковної свічки танули вже вони на язиці — гарячі і смачні яєчні макарони. А місце сковороди на чавунному крузі буржуйки чайник зайняв. За