Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

здався князеві Андрію неначе знайомим, хоч він ніколи не бачив його. В ньому був і Вейротер, і Мак, І Шмідт, і багато інших німецьких теоретиків-генералів, яких князеві Андрію вдалося бачити в 1805 році; але він був типовішим за всіх них. Такого німця-теоретика, який поєднував у собі все, що було в тих німцях, ще не бачив ніколи князь Андрій.

Пфуль був невисокий на зріст, дуже худий, але ширококостий, грубої, здорової будови, з широким тазом і кощавими лопатками. Обличчя в нього було дуже зморшкувате, з глибоко вставленими очима. Волосся його спереду біля скронь, очевидно, квапливо було пригладжене щіткою, а ззаду наївно стирчало китичками. Він, стурбовано й сердито оглядаючись, увійшов до кімнати, наче він усього боявся в великій кімнаті, куди увійшов. Він незграбним порухом, притримуючи шпагу, повернувся до Чернишова, питаючи по-німецькому, де государ, йому, видно було, якнайшвидше хотілось пройти кімнати, закінчити поклони і привітання і сісти за роботу перед картою, де він почував себе на місці. Він поспішно кивав головою на слова Чернишова й іронічно усміхався, слухаючи його слова про те, що государ оглядає укріплення, які він, сам Пфуль, заклав за своєю теорією. Він щось басовито і круто, як говорять самовпевнені німці, пробурчав сам до себе: Dummkopf... чи: zu Grunde die ganze Geschichte... чи: s’wird was gescheites d’raus werden...[38] Князь Андрій не розібрав і хотів пройти, але Чернишов познайомив князя Андрія з Пфулем, зазначивши, що князь Андрій приїхав з Туреччини, де так щасливо закінчено війну. Пфуль ледве глянув не так на князя Андрія, як через нього, і промовив сміючись: «Da muss ein schöner taktischer Krieg gewesen sein»[39]. — І засміявшись презирливо, пройшов до кімнати, з якої чутно було голоси.

Видно, Пфуль, уже завжди готовий на іронічне роздратовання, нині був особливо збуджений тим, що насмілились без нього оглядати його табір і міркувати про нього. Князь Андрій з одного цього короткого побачення з Пфулем, завдяки своїм аустерліцьким спогадам, склав собі ясну характеристику цієї людини. Пфуль був одним з тих безнадійно, незмінно, до мучеництва самовпевнених людей, якими бувають лише німці, і тому саме, що лише німці бувають самовпевненими на підставі абстрактної ідеї — науки, тобто уявного знання абсолютної істини. Француз буває самовпевненим тому, що він вважає себе особисто, як розумом так і тілом, непереборно-чарівним як для чоловіків, так і для жінок. Англієць самовпевнений на тій підставі, що він є громадянин найупорядкованішої держави в світі і тому, як англієць, знає завжди, що йому треба робити, і знає, що все, що він робить як англієць, безсумнівно добре. Італієць самовпевнений тому, що він схвильований і забуває легко і себе й інших. Росіянин самовпевнений саме тому, що він нічого не знає і знати не хоче, бо не вірить, щоб можна було повністю знати що-небудь. Німець самовпевнений найгірше за всіх, і твердіше за всіх, і огидніше за всіх, бо він думає, що знає істину, науку, яку він сам видумав, але яка для нього є абсолютною істиною. Такий, очевидно, був Пфуль. У нього була наука — теорія облічного руху, що її він вивів з історії воєн Фрідріха Великого, і все, що зустрічалось йому в новітній воєнній історії, здавалось йому безглуздям, варварством, неподобною сутичкою, у якій з обох боків було зроблено стільки помилок, що війни ці не могли бути названі війнами: вони не підходили під теорію і не могли правити за предмет науки.

У 1806 році Пфуль був одним із складачів плану війни, що закінчилась Ієною та Ауерштетом; але в результаті цієї війни він не вбачав ні найменшого доказу неправильності своєї теорії. Навпаки, зроблені відступи від його теорії були, за його уявленнями, єдиною причиною всієї невдачі, і він з властивою йому радісною іронією казав: «Ich sagte ja, dass die ganze Geschichte zum Teufel gehen werde»[40]. Пфуль був один з тих теоретиків, які так люблять свою теорію, що забувають мету теорії — застосування її на практиці; він з любові до теорії ненавидів усяку практику і знати її не хотів. Він навіть радів з неуспіху, бо неуспіх, спричинений відступом у практиці від теорії, доводив йому тільки справедливість його теорії.

Він сказав кілька слів у розмові з князем Андрієм і Чернишовим про теперішню війну з виразом людини, яка знає наперед, що все буде погано і що він навіть не незадоволений з цього. Непричесані китички волосся, що стирчали на потилиці, і квапливо причесані височки особливо промовисто говорили це.

Він пройшов до другої кімнати, і звідти зараз же почулись басовиті й буркотливі звуки його голосу.

XI

Не встиг князь Андрій провести очима Пфуля, як до кімнати поспішно ввійшов граф Бенігсен і, кивнувши головою Болконському, не зупиняючись, пройшов до кабінету, даючи якісь накази своєму ад’ютантові. Государ їхав за ним, і Бенігсен поспішив уперед, щоб приготувати дещо і встигнути зустріти государя. Чернишов і князь Андрій вийшли на ганок. Государ з утомленим виглядом злізав з коня. Маркіз Паулучі щось казав государеві. Государ, схиливши голову на лівий бік, з незадоволеним виглядом слухав Паулучі, який говорив з особливим запалом. Государ рушив уперед, як видно, бажаючи закінчити розмову, але розчервонілий, схвильований італієць, забуваючи пристойність, ішов за ним, не перестаючи говорити.

— Quant à celui qui a conseillé се camp, le camp de Drissa, — говорив Паулучі, тимчасом, як государ, входячи на східці й побачивши князя Андрія, придивлявся до незнайомого йому обличчя.

— Quant à celui, Sire, — продовжував Паулучі з одчайдушністю, наче не маючи сили стриматися, — qui a conseillée le camp de Drissa, je ne vois pas d’autre alternative que la maison jaune ou le gibet[41]. — Не дослухавши і наче не чувши слів італійця, государ, пізнавши Болконського, ласкаво повернувся до нього.

— Дуже радий тебе бачити, пройди туди, де вони зібрались, і почекай мене. — Государ пройшов до кабінету. За ним пройшов князь Петро Михайлович Болконський, барон Штейн, і за ними зачинилися двері. Князь Андрій, користуючись дозволом государя, разом з Паулучі, якого він знав по Туреччині, пройшов до вітальні, де зібралася рада.

Князь Петро Михайлович Болконський займав посаду начебто начальника штабу государя. Болконський вийшов з кабінету, приніс до вітальні карти і, розклавши їх на столі, переказав питання, з приводу яких він бажав чути думку зібраних панів. Річ у тому, що вночі було одержано звістку (що, як виявилося згодом, була невірною)