Читати книгу - "Троща"

добрих вістей не буває. Про шістьох хлопців ти знаєш, Зоня казала. — Васюта зволікав із новиною, аби я приготувався її почути.

— Ще хтось із наших упав?

— Упала криївка, — сказав він. — На Драгоманіці.

— Як?

— Коли приїхали більшовики на машині й почали розкопувати, у криївці застрілилося п’ятеро. Кажуть, звідти дістали якогось провідника, дівчину і ще трьох хлопців.

Я зрозумів, що впала криївка, в якій переховувалися тернопільський провідник Шах, його друкарка Оля та ще двоє охоронців Шаха. Саме до цієї криївки я хотів прорватися з очерету, коли вночі наткнувся на більшовицькі стійки. Якби був прорвався, то вже лежав би біля Купчинецької сільради чи в Тернополі на купі трупів. Але хто у криївці був п’ятий?

Коваль Васюта цього не знав. Він сказав, що на кузові тієї машини, яка приїхала на Драгоманівку, сидів хтось у плащ-наметі й ховав своє лице під каптур. Боявся, щоб його не впізнали. Отже, місце криївки показав хтось зі своїх. Васюта розповів, що під час облави на очерет більшовики робили ревізії по всіх довколишніх селах: зривали покрівлі, валяли печі, розривали пивниці[23], штрикали щупами по стрихах, городах і де тільки можна. Багато селян заарештували, вивозитимуть на Сибір. У Багатківцях усіх вигонили на вулицю і вели до церкви повз школу. Хтось через вікно дивився і показував, кого заарештовувати, а кого відпустити.

— Теж хтось зі своїх, — сказав Васюта. — Тепер нікому не можна вірити. Всяк рятує себе по-своєму.

Він важко підвівся, вийшов зі стодоли й незабаром повернувся з моїми чобітьми та манаттям. Чемно сказав, що він мене не виганяє, та якщо я захочу піти, то краще це зробити вночі — дощ уже перестав. Його порада була зайвою, бо що мені ще залишалося робити?

Васюта пішов, а я відразу заходився перевдягатися. Мій одяг був випраний і ще теплий від того, що його висушили залізком[24].

Я вчасно нацупив штани, бо знов заскрипіли двері й до стодоли зайшла Зонька. Вона поклала біля мене вузлик, я здогадався, що то харч у дорогу.

— Тут, крім хліба й сала, маєш слоїк меду, — сказала вона. — Гляди, не розбий.

— Яка ж ти солоденька, Зоню.

Вона підійшла до мене, стала навшпиньки й раптом поцілувала в губи. Від несподіванки я ледве не задихнувся.

— Це я тебе за всіх хлопців, — сказала Зонька.

11

Якщо хтось відмовляється зробити якусь роботу, то її мусить виконати хто-небудь інший. Я згадав ці слова рябого майора тижнів через три після нашої розмови. Спершу наснився такий сон, що серед ночі я прокинувся від власного крику. Привиділося, що мене замурували в металоплавильній печі. Щойно я зайшов у її гарячу пащу, як пройму в одну мить заклали цеглою. Задихаючись, я кинувся на ту стіну, щоб її розвалити, поки не затверднув розчин, а вона не піддається. Б’юся об мур, кричу, аж бачу в ньому маленьке віконечко, точнісінько таке, як на дверях карцеру. А в те віконечко зазирає ряба пика і любенько до мене всміхається: «Підпишеш?»

Прийшовши на зміну до пекла, я помітив, що всі грішники поглядають на мене спідлоба і з якоюсь напругою. Ніби в мене справді виросли роги, а позаду волочився хвіст. Ніхто до мене не озивався півдня, і я вже не знав, що й думати, аж тут не витримав наш наймолодший гегемон Пашка Самохвалов. Він зумисне влучив момент перед тим, як я залазив у піч, підійшов і пошепки запитав:

— Дєд, ето правда?

— Що?

— Шо ти пачкамі рєзал комуністов?

Пашка боязко глипнув на мої руки від зап’ястків до ліктів, але в його майже дитячих очах було більше цікавості, аніж страху. Я нічого не відповів, бо вже заходив у гарячу пащу металоплавильної печі. Усе зрозумів, коли, відробивши зміну, зайшов до роздягальні й побачив на столі, де чоловіцтво переважно різалося в доміно, обласну партійну газету. В око впав жирний заголовок передової статті «Народом прокляті». На мене війнуло знайомою пліснявою. Під такими заголовками завжди писали статейки про українських патріотів, ганьбили наш рух опору.

Я взяв газету й швиденько, поки нікого не було в роздягальні, переглянув передовицю. У ній ішлося про те, що весь радянський народ крокує назустріч 57-й річниці великого жовтня, а тим часом навіть у наш героїчний час трапляються прояви українського буржуазного націоналізму… Далі автор статті з чудернацьким псевдонімом Калістрат Кропива плавно переходив до історичного екскурсу про бандерівців, які так ненавиділи свій народ, що вкидали в криниці немовлят, розпорювали животи вагітним вчителькам, різали комуністів, вішали невинних мирних колгоспників.

Є такі відщепенці і в нашому славному місті, — плавно переходив Калістрат Кропива до моєї скромної особи, зловживаючи перестарілими штампами про народне прокляття, націоналістичне охвістя і, звичайно ж, про руки по лікті в крові, яких нічим не відмити. Найганебнішим, на думку Калістрата Кропиви, було те, що деякі людці з бандитським минулим досі не покаялися, не засудили своїх злодіянь, тому їм не місце серед радянських людей, особливо у трудових колективах.

Не брехатиму, що мене ця писанина потішила чи розсмішила. Чомусь пригадався чоловік з відсутнім обличчям, що читав газету в «хвилинці» саме тоді, коли ярижник спровокував бійку. Наче в тому був якийсь знак.

Хтось заходив до роздягальні, і я кинув газету на стіл. Це був той-таки Пашка Самохвалов.

— Ну, ти, дєд, дайош! — сказав він захоплено. — Там тєбя начцеха визиваєт.

— Що йому треба? — спитав я.

— Нє знаю, сказал, шоб ти зашол.

Я поволі зняв із себе важку, як кольчуга, спецівку. Хотілося показати Пашці, що перед начальством метушитися не варто. Налив із бачка склянку води, неквапом випив до дна.

— Дєд, твою мать, ето правда? — знов спитав Пашка.

— Правда.

— Дай пять! — він простягнув мені руку.

Я вдав, що не помітив рвійного жесту, й пішов до виходу: не любив такого панібратства. У його віці я навіть до багатьох ровесників звертався на «ви».

Начальник цеху, суворий носатий чолов’яга з не менш цікавим прізвищем, ніж Кропива, тобто Микола Петрович Довбня, сидів у своїй «каптьорці» й жадібно смоктав цигарку. Він показав мені очима на стілець, потім довго дивився на кінчик свого великого носа, не знаючи, з чого почати. Врешті, прокручуючи диск настільного телефону (вважалося, що через такі телефони прослуховуються всі кабінети), Довбня призначив мені зустріч на завтра, себто на 7 листопада, на… Зеленоярівському цвинтарі.

Це мене більш ніж збентежило. Довбня обрав таке місце зустрічі, що можна було розгубитись у здогадах. Саме на Зеленоярівському цвинтарі я натрапив на ту могилу. Хоч Довбня не міг мати до неї жодного стосунку, адже він урядував пеклом, а не цвинтарем, який був лише проміжною ланкою на