Читати книгу - "Лютеція"

ніколи не здійснюються, марення розвіються, як дим. Одним із таких марень була панна, яка в різний час мала інше ім’я. Відколи я прочитав Кнута Гамсуна, панна називалася Ілаялі, але це фантазійне ім’я було надто ефемерним, невловимим, воно скидалося на туман, який розповзається при перших променях сонця, я катуляв його на язику, промовляв уголос, та це було тільки ім’я, не втілене в жоден живий образ. Відтак випірнула з незбагненних потаємних глибин Лютеція, зачинилася в мені, наче в замковій вежі, і стала навідувати в мареннях і снах, я мав у своїй уяві її повний образ, я міг до деталей описати всі риси її обличчя, колір очей, кутики вуст, її запах... Дівчина з полум’яним волоссям була на неї вражаюче схожа, але чи була нею? Голосу моєї Лютеції я ніколи не міг упіймати, він розчинявся в різних згуках, був надто невиразним, мінливим, звучав щоразу інакше, він був то мерехтливим, то імлистим, то зникомим, то зринаючим, прориваючись крізь шелест листя, хлюпіт води і шум вітру. Голос її жив у мені, і я чув його ніжний шепіт, засинаючи, я чув його тепло.

Залою прокотився шепіт, у якому вгадувалося її ім’я, кілька музикантів у кінці зали заграли щось меланхолійне, Лютеція підвелася й пішла до сцени, а за хвилю підхопила своїм глибоким м’яким голосом мелодію, що заворожувала слухачів, змушувала їх завмерти і прижмурити очі. Мені здалося, що несуть мене хвилі до незвіданого острова з пальмами, і хотілося, щоб це тривало якомога довше. Але воно завше тривало лише стільки, скільки тривало, а відтак уривалося, аби переслідувати мене вдень, виринати з пам’яті і муляти, бо сни про Лютецію не покидали мене, вабили й приковували думки, спокушали дофантазовувати деталі, потім, коли я став їх записувати, вони вже вирвалися з тісних рамок сновидінь, їм уже замало було того, що незмінно повторювалося — Ринок, сосни, тьмяне світло — потім поява Лютеції, намагання злитися з нею в одне ціле, її солодкий шепіт... ці незрозумілі люди в шинку... Хоча бували й винятки, коли снився невеликий затишний будиночок, весь у зелені та мальвах, господарями якого було приємне літнє подружжя, завше усміхнене й гостинне. Там власне й жила Лютеція, я приходив до неї, і ми гуляли в саду або порпалися разом у книгозбірні з безліччю стародруків, вичитували щось цікаве й тішилися, мов діти. Бо й були в душі дітьми. Мені баглося зостатися в тому будиночку навіки, нізащо не хотілося його покидати, але закони снів невмолимі, марення завше обриваються там, де цього найменше чекаєш. Сни — це вповзання людини в себе, і коли невідома сила виштовхує мене зі сну, я не можу з цим змиритися, я починаю додумувати продовження, лежу заплющившись і бачу те, що не вмістилося уві сні. І таким чином сам потрапляю в пастку, бо тепер у моїй свідомості тісно сплелося те, що снилося насправді, з тим, що я доуявив. Ледь не щодня я думаю про той дивний світ, який розкривається в снах мені лише частково, я хочу знати, що буде далі, я відчуваю й вірю, що Лютеція — і є тією, кого прагнув усе життя, кого шукав і вимарював, хто ніколи не зрадить, бо уява ніколи не зраджує. Я й не здогадувався, що продовження цих снів знайду в когось іншого, у того, хто вже пройшов цей шлях, усе звідав і описав.

А далі я жив уже тими снами. Життя довкола було гидким, жахливим і загрозливим, небезпека могла зачаїтися будь-де: то в образі міліціянта, який накриє тебе з джинсами і з’ясує, що ти ніде не працюєш, то в образі кагебіста, який давно й уважно стежить за тобою очима й вухами твоїх знайомих, а навіть і друзів чи коханок, і тільки сни залишаються поза межами їхньої досяжності, сни, у яких чуюся безпечно, можу бути таким, яким є. Інколи мені не хотілося навіть прокидатися, кожне таке прокидання викликало в мене страх, біль і розпач, я хотів забутися, хотів повернутися назад у сон, де мені було цілком затишно, де мене не діймали всі потворності мого життя. Я жив у снах, і там мені було тепло, хоч і тривожно. Інколи я себе запитував: що я роблю тут? Я ж — там... я лише там справжній, цілісний, урівноважений і щиро радію життю, а тут — лише моя оболонка. Світ, що мене оточував, був давно зруйнований, я ступав по румовищах, вдихав сморід згару і чув, як тріщить під ногами чорна твердь, а під нею копошаться велетенські слизькі тіла, і коли вони вдихають повітря чи видихають, то я піднімаюся і опускаюся, і часом втрачаю рівновагу.

Одна тільки тривала й виснажлива битва за будинок, у котрому я живу, який купили мої батьки, занурювала мене в нестримну розпуку й зневіру в закон, я оглядав стелажі з книгами, тисячами книг, багато з них не читані, я дивився на гори списаних паперів і думав, що у випадку втрати цього будинку й поділу його, я не буду мати куди з цим багатством подітися, бо нема такого двокімнатного помешкання, яке б усі ці скарби вмістило, і мені здавалося, що ці книги осудливо дивляться на мене, бо я замість боротися опускаю руки, намагаюся не думати про лихе, але вони думати не перестають, вони супляться й перешіптуються, інколи та чи інша книжка падає мені на голову, щоб привести до тями, вони не хочуть здаватися без бою, хоч насправді ці книжки — малі безпорадні кошенята, й усе, на що здатні, — це чекати від мене рішучого кроку. А не дочекавшись, починають тихо ненавидіти. Я шукаю перед ними виправдання, я розмовляю з ними, заспокоюю, обіцяю ніколи їх не позбуватися, не зрадити, але вони вже свою думку про мене склали, вони не вірять мені. Я намагаюся сидіти до них плечима, але й плечима я відчуваю їхні погляди й тривогу, особливо тих, що ще не прочитані, тоді беру котрусь із них і намагаюся зануритися в інший світ, але це неможливо, перебуваючи в цьому світі, я вгризаюся в текст, учитуюся в кожне слово, переселяю себе туди, де відбуваються всі ці чудові події, де проблеми неодмінно вирішуються, а зло покаране, але інші думки набагато інтенсивніше атакують мій мозок, думки, від яких я намагаюся затулитися книжкою. Ні, залишається тільки сон, тільки сон є надійним захистом, незважаючи на те, що сон — це борня життя зі смертю, це репетиція