Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

яйця, сир, сметану, деколи городину. Жиди купували. Ми так і жили з того, так що в Самборі бував кожен день – помагав мамі. Тато мій на війні пропали, а я найстарший.

– У драгуни чого пішов?

– Забрали до війська, то й пішов. То у вас, кульчичан, землі багато, а повинностей нема, до війська не забирають. Колись я ходив до ваших на заробітки, як малим ще був. Поганяв. То за цілий день так по полях налазився, що на ноги стати не міг. А у мене клаптик поля, що не можемо ні себе прогодувати, ні коровину.

– Ми свою землю і свої права у кривавих війнах добули. Кров’ю своєю її купили.

– І я теж хочу собі, як і ви, кров’ю купити…

– Бачу, твердо намірився на Січ іти.

– А що? Зійде сніг, дороги підсохнуть – можна буде йти. Що скажеш?

Кульчицький замислився.

– Я б не поспішав. Подивимося, що Коналінські робитимуть: без мене батько з ними ради не дасть. Як випаде нагода – розберуся з ними, а вже тоді й на Січ.

Кульчичани саме проїхали повз хутірець. Тут стояло не більше як три хати, оточені садком, звідти пробивалося слабке світло. Раптом загавкали з хутора собаки, але зразу ж і затихли.

Проминувши хутір, опинилися на лівому березі Дністра. Обабіч цього місця берег був порослий густим верболозом. Улітку Дністер гарний, спокійний; водичка його чиста й приємна. Тут завше пахне вербою, рибою, піском, корови сходяться сюди з пасовища пити воду, ховаються поміж верби від сонця, а малі пастухи тим часом купаються й ловлять рубу.

Миколай першим з’їхав конем із берега, став на льоду.

– Можна їхати, лід витримає, – мовив.

Шляхтичі один за одним почали сходити: зіскакували з коней, допомагали жінкам, поволі спускали сани. Сонний Дністер, накритий товстим льодом та снігом, пропустив їх на другий бік. Правий берег у тому місці був пологіший, тому невдовзі кульчичани опинилися на радлівських луках – і Миколай повів їх далі.

– Попри костел поїдемо? – запитав Юрко Миколая.

– Аякже.

– Там же дорога переорана. Ваші пани не хочуть, аби через Радловичі шляхта кульчицька до Самбора їздила.

– Стежка є. Між нашими селами завше дорога або хоч стежина була і буде, доки світ стоїть. А пан нехай ся поцілує в…

Бакалець по стежині вивів їх до радлівського цвинтаря. Вони проїхали вгору попри нього, а також попри церкву Святої Великомучениці Параскеви. Миколай, а за ним і всі інші, скинули шапки й перехрестилися.

Проминувши церкву, подорожні опинилися на роздоріжжі. Просто перед ними десь за двісті кроків бовванів костел.

– Світло горить, певно, мша правиться. Он і сани нашого пана Баранського, – сказав Миколай.

– Не хотілося б сьогодні із вашим паном побачитися.

– Думаєш, пане Юрку, мені його бачити охота? Остогид мені як гірка редька з його панщиною і чиншами й проклятим фільварком.

Миколай уважно вдивлявся у подвір’я костелу. Руху там ніякого не було, тож він виїхав на дорогу. Інші поспішили за ним. Швидким кроком коні їхали вгору до костелу. По праву руку від них був давно занедбаний двір княжого посадника Радиловича, який заснував колись тут поселення. Далі вони без перешкод минули костел і рушили далі. Проїхавши іще кілька сотень кроків польовою стежиною, кульчичани опинилися у своєму селі. Ось уже Здениш, а далі і Ласки.

– Тут уже біда нам нічого не зробить, – сказав з полегшенням батько Юрія. – Дякую тобі, Миколаю, що провів.

Без слів Юрко й Миколай потисли один одному руки, Бакалець розвернув коня й погнав назад. Кульчичани й собі поїхали своїм селом. Кульчиці ще не спали: обходили господарство. Один за одним шляхтичі, прощаючись, завертали до своїх дворів. Доїхавши до майдану, Шелестовичі й собі завернули на своє обійстя.

Розділ VІІ

Зима минає дуже важко. Як тільки день зимовий стає довшим, а сонечко все вище підіймається на небо – із великим нетерпінням люди чекають весни. Однак весна приходить не так уже й скоро. Зимонька не хоче відступати зі своїх позицій, надійно окопавшись на цій землі. І навіть коли вже й доводиться відходити, то із жорстокими боями: кидає весні в очі снігом, б’є у груди холодними вітрами. Нарешті прилітають бузьки, атакуючи зиму. З іншого флангу починає прокидатися Дністер: ламає кригу, широко розправляє свої могутні плечі, розкинувши їх не тільки поміж берегами, але й на луки та городи. Зима тікає, ховається. Тримається ще якийсь час у ярах та лісі, та з часом зникає і звідти. Навіть Карпатські хребти, які у ясну погоду добре було видно з Кульчиць, і ті перевдяглися із білого в зелене.

Увесь цей час Юрій заглибився у роботу. Став він поволі звикати до господарства, звикся, зрісся зі своєю землею. Допомагаючи батькові, він згадував собі все, що почав уже забувати у Львові.

Навколишня шляхта зрозуміла, яку високу освіту, який досвід має Кульчицький, тому брали його на різні соймики, на суди, радилися із ним, вирішували разом всякі господарські справи – уже скоро про його здібності та розум заговорили в Самборі та навколишніх селах.

Тим часом весна взяла владу над цим краєм повністю. Сонечко висушило, обігріло землю – вона попросила лемеша, борони. Шелестовичі вийшли із плугами з самого ранку, заходилися орати. Настав час сіяти ярину: мали вони багато ланів у різних кінцях села, а пасовища тяглися вздовж Дністра на кордоні з Кружиками.

За зиму вгодовані коні тягли плуга добре – скиба рівно лягала; пахло землею. Граки сідали тут-таки за плугом на оранину, товклися по ній у пошуках поживи.

Юрко ходив за плугом, розорюючи довгий свій лан. Мав при боці шаблю, а за спиною – рушницю. Це від татар. Дике поле ніби й далеко, однак степові гості досить часто заскакували до Кульчиць. Два роки тому стався татарський напад на село: одного господаря потягли на аркані просто від плуга. Інші тоді відбилися: шляхта добре знала, як тримати шаблю й мушкет, – треба завжди бути напоготові.

Батько збирався сіяти тут овес, а далі – яру пшеницю: у нього ще з осені все було розплановане. Вони вели тут господарство вже не одну сотню років і знали, чого хоче ця земля, що їй треба дати, аби вона сторицею віддячила урожаєм.

Недалеко орали Дашиничі свої наділи. Сонце вже підбилося високо – Юрій почав відчувати втому.

– Досить! – гукнув здалеку батько. – Обід.

Їли печені пироги, сир зі сметаною, варені яйця.

Наситившись, Юрій ліг просто на землі, закинув руки за голову, а очі впер у