Читати книгу - "Інтернат"

флюгером обертається на своєму стільці, прочиняє вузьку амбразуру, перегинається, слухає, слухає, довго, безкінечно довго вислуховує чиїсь безкінечно довгі плачі й нарікання, а потому починає відповідати. Голос у нього глухий, його й у кімнаті чути через слово, а що вже чують ті, спраглі, по той бік віконця — можна лише здогадуватись. І говорить він рішуче, так, мовби довго стримувався, наче давно не мав аудиторії, а тут раптом така можливість: говори все, що хочеш. Нє, говорить він, не буде. І завтра не буде, додає. І післязавтра теж, не заспокоюється. І туди теж не буде, і звідти не буде, нічого не буде, малює він доволі печальну картину. Немає, каже. І його теж немає. І їх немає. Нікого, нікого немає! — не залишає жодної надії він. Але пасажири потойбіч віконця не відступають, не здаються, намагаються все-таки випитати в нього бодай щось. Але й молодий теж не збирається так просто видавати всі залізничні секрети. Куди? — перепитує він здивовано, — а хуй його знає, — дає вичерпну відповідь, зачиняє амбразуру й повертається до Паші з приземкуватим. У віконце несміливо стукають.

Молодий, не обертаючись, б’є кулаком по склу. З того боку западає тиша.

— Так а ви шо, — питає Паша розгублено, — чергові по вокзалу?

— Чергові, — відповідає йому приземкуватий. — Ти, — каже, — вчителю, не ображайся, шо ми тобі руки ламали й мордою по плитці протягли: знаєш, шо тут у нас робиться, скільки тут чужих крутиться? Начальство уїбало. Ми за старших. Так шо не ображайся.

А Паша вже й не ображається. Після «вчителя» якось відразу попускається, зла не тримає, поправляє окуляри вказівним пальцем, поправляє — і сам себе за це ненавидить.

— Тобі куда нада? — питає його приземкуватий.

— Думав пересидіти й піти собі, — каже на це Паша.

Каже й чує, як на вулиці знову починає здригатись.

Якщо не визирати, можна подумати, що збирається на дощ. Приземкуватий теж чує, як гримить, причому чує, що гримить усе ближче, тому не поспішає та на Пашу не тисне, а просто собі говорить:

— Ну-ну, — говорить, — іди. Тільки не по мінах.

— А де міни? — запитує Паша розгублено.

— Да кругом, — викрикує весело приземкуватий і починає сміятись, штовхаючи кулаком молодого. Але молодий не сміється, грає гнівно жовнами, дивиться злісно.

— Мені до інтернату треба, — перебиває зрештою Паша.

Враз западає мовчанка. Приземкуватий багатозначно перезирається з молодим. Той лише присвистує.

— Ого, — каже приземкуватий. — Серйозно?

— А шо? — нервово відповідає Паша. — У мене племінник там.

— Нічого собі, — знову киває головою приземкуватий. — Нічого собі.

— А шо таке? — дещо з викликом перепитує Паша.

Але вони далі мовчать і лише кивають головами. Навіть молодий не грає жовнами, сидить, розглядає похмуро свої зелені кросівки. Збоку може навіть здатися, що вся проблема для нього — у кросівках, були б інші кросівки — і настрій був би інший.

— Так шо? — не витримує Паша.

— Ладно, — зважується на щось приземкуватий, — ладно, Паш, — уперше називає Пашу на ім’я. — Давай так. Десь за годину Альоша, — показує на молодого, — поведе групу через відстійник до окружної. Доведе тебе до розвилки, там, де м’ясокомбінат, знаєш?

— Знаю, — пригадує Паша.

— Підеш із ними, — пропонує приземкуватий. — Біля м’ясокомбінату звернеш, там уже недалеко. Пройдеш через балку, вийдеш на гору, а там й інтернат. Ясно?

— Ясно, — каже Паша. — А куда він їх веде?

— З міста виводить, — пояснює приземкуватий. — Ось ти як збираєшся вибиратись?

— Звідки? — не розуміє Паша.

— Звідси.

Паша мовчить. А вони й не перепитують — і так зрозуміло. Попав, думає Паша гарячково, о, попав.

— Так шо? — питає його приземкуватий. — Підеш?

— Піду, — погоджується Паша, напружено все зважуючи, — піду, — повторює упевненіше.

— Ну, підійдеш за годину сюда, до віконечка, — говорить йому на це приземкуватий.

— Ладно, — погоджується Паша, — підійду.

І хоче йти. Але двері приземкуватий не відчиняє. Дивиться на нього питально, ніби чекає на правильні слова.

— Скільки з мене? — здогадується Паша.

— Та ніскільки, — по-доброму всміхається приземкуватий. І тут-таки дістає з-під жопи калькулятор, щось там клацає і тим-таки довірливим голосом додає: — Ну шо там у тебе є? Сотня є? Ну, давай.

Паша дає, скільки просять. Приземкуватий дістає ключа, прочиняє двері, сторожко визирає в коридор, швидко випускає Пашу, зачиняється зсередини. Ніби на сповіді побував, думає Паша й виходить у зал очікування.

+

Б’є десь зовсім поруч, головне, б’є так, що незрозуміло, куди впаде наступна. Розривається весь час: то за коліями, то за проспектом. Усі тиснуться до стін, після вибуху починається приглушене виття, потім знову стає тихо. А тоді знову ламається тиша за вікнами й починається виття. Горить! — раптом кричать біля входу, і всі кидаються туди, визирають у вікно. Паша теж визирає, стоїть поруч із усім цим натовпом, який півгодини тому ледь не роздер його своїми золотими зубами, бачить, як за висотками підіймається масний чорний дим, настільки масний і настільки чорний, ніби там трупи палять. Де це? Де? — питає жіночка, низенька, в чорному пальті, з червоними відмороженими долонями, якими вона час від часу поправляє волосся, що вибивається з-під беретки. Де? А потім і сама розуміє де, і починає дико кричати, на повне горло, лякаючи й без того наляканих птахів і дітей. Що? Що там? — перепитують одна в одної ті, що стоять позаду, і діти теж налякано перепитують: що? що таке? І всі розуміють, що там таке: очевидно, в одній із цих висоток вона й живе, очевидно, десь там і горить, тому хай кричить, хай викрикує все, що може, чим тут зарадиш. Паша розвертається й проходить залом, повертає в коридор, минає чорні тіла, що лежать попід стінами, тиснуться під батареї, оскільки біля батареї безпечніше, пригинається на кожен спалах у небі, на кожен звук поза вікном. А коли вибухає зовсім поруч, за вагонами, присідає і так, зігнувшись, добігає до камер схову, протискається між тіл, знаходить якусь шпарку під колоною, падає туди, забивається, затихає.

Хтось тулиться йому в плече, лізе під лікоть. Баба, здогадується Паша, баба із золотом під язиком. Сидить, боїться поворухнутись, хай тулиться, думає, хай гріється. Коли я востаннє ось так лежав із жінкою? — згадує. Згадує, згадує, потім кидає. Іншим разом, думає, іншим разом згадаю. Добре, думає далі, тепло, безпечно та пахне жінкою. Щоправда, пахне вона, ця жінка, дивно: ніби хтось довго ходив у шубі під дощем, а потім заліз до тебе під ковдру. І пахне тепер псятиною — чимось живим, але вуличним, приблудним. Паша скошує погляд — так і є, пес. Як він тільки сюди прибився: мокрий,