Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

19

Субота, 24 жовтня 1914 року

Лаура де Турчинович повертається до Сувалок

Тривала подорож стомила її. Останній відрізок шляху з Оліти Лаура примудрилася проїхати не в телячому вагоні, зате потяг виявився неопалюваним. За останню добу вони раз у раз зупинялися, незрозуміло з якої причини. Частину залізничного полотна ремонтували, і на цих ділянках вагони погойдувалися, «немов корабель у морі».

О шостій годині ранку вони нарешті прибули на вокзал у Сувалках.

Разом з однією знайомою, дружиною лікаря, вона пішки вирушила до будинку, у вогкій осінній темряві. Вони насилу продиралися зруйнованою дорогою. Поступово світало. Вона побачила російських солдатів, деякі були п'яними. Побачила розгромлені будинки. Повалені паркани.

Діти й челядь залишалися у Вітебську, де вони знайшли тимчасовий притулок. Чоловік Станіслав був призваний до російської армії та очолював тепер санітарну службу у щойно захопленому Лемберзі. Але перш ніж туди вирушити, він устиг навідатися у звільнені Сувалки, повернувся звідти з двома валізами одягу і звісткою про те, що їхній будинок уцілів. Однак він не хотів удаватися до подробиць і лише додав, що хай краще вона побачить усе на власні очі.

Що вона і хотіла тепер зробити. Звісно їй хотілося повернутися додому разом з дітьми, адже німців витіснили назад у Східну Пруссію.

Діставшись будинку лікаря, Лаура погодилася зайти і трохи відпочити. Вона боялася того, що їй належало побачити: проживши частину життя в Нью-Йорку, вона звісно ж не була готовою до подібних ситуацій. Випивши чашечку кави, вона о пів на восьму знову вирушила в дорогу.

Нарешті вона дісталася свого будинку.

Увійшовши всередину, Лаура ледь повірила своїм очам.

Усе навколо було зруйноване, розгромлене, розірване, розбите, розкидане, перевернуте, забруднене. Ящики висунуті, шафи спустошені. Перед нею постала безладна купа речей, що колись називалися її будинком. У кімнатах стояв огидний запах. Лаура кинулася до вікон, відчинила їх, одне за іншим, глибоко вдихаючи свіже повітря. Бібліотека була остаточно розграбована. Полиці спорожніли. Підлогу встеляли купи розірваних книг і паперу, всюди було розкидано документи й гравюри.

У їдальні досі валялися скалки супової миски, а ще товстий шар битого скла, брудного посуду, скатертин. Усе це було затоптане грубими солдатськими черевиками. Німецькі солдати й офіцери жили тут кілька тижнів тому, і таке враження, що вони, поївши, кидали тарілки і склянки просто на підлогу, а потім брали нові і, використавши, знову кидали.

Лаура ввійшла в одну з комор. Там стояли раніше акуратні ряди скляних банок, у яких зберігалися варення, джем, мед, консервовані овочі. Тепер же вміст зник, і банки були наповнені лайном.

Вона звеліла ключникові Якобу з його дружиною і дочкою почати прибирати у будинку. А сама вирішила скласти перелік зниклих речей і піти з ним до поліції.

20

Неділя, 25 жовтня 1914 року[37]

Мішель Корде повертається потягом до Бордо

Часом він рухався серед людей, ніби ступав іншою планетою, і його оточували абсурдні, незбагненні явища. Чи справді це його світ? У сутності, ні. Мішелю Корде виповнилося 45 років. Він давно працює чиновником у міністерстві торгівлі та пошти, він також соціаліст, пацифіст і літератор. Пише літературно-критичні та політичні статті в газетах і журналах, видав багато романів — деякі з них стали вельми популярними. (Колись він був військовим, тому в більшості своїх творів змалював своє минуле: «Intérieurs d’officiers», 1894, або «Cæurs de soldats», 1897, — тим часом як в інших йшлося про біди суспільства або серцеві страждання.)

Цей потайливий і стриманий чоловік з вусами був певною мірою типовим інтелектуалом межі століть, що вів подвійне життя: не в змозі прогодуватися пером, заробляв на життя службою в міністерстві. «Мішель Корде» попервах був його літературним псевдонімом[38], хоча дистанція між двома способами життя була не настільки величезною: він змінив прізвище, але його «чиновницьке я» також звалося Корде. Усі знали, що він пише романи. І він — друг Анатоля Франса.

У перші дні вересня, коли здавалося, що німців не зупинити, уряд залишив Париж, а з ним поїхали і чиновники міністерств. Автомобілями вони виїжджали з міста, охопленого панікою: «Біженці штовхалися на вокзалі, немов залишали охоплений пожежею театр», — чиновники їхали в Бордо.

Міністерство, де служив Корде, знайшло притулок в установі для глухонімих, на вулиці Сен-Сернен. І тепер, через місяць після того, як німців зупинили біля Марни, усі почали говорити, що час уряду й міністерствам повертатися. Родину Корде евакуювали в Сент-Аман. І сьогодні ввечері він, відвідавши близьких, повертається в Бордо.

Війну Корде вважав ганьбою і смертю. Він досі не примирився з її початком. Він захворів і поїхав на морський курорт. Усі новини доходили до нього через газети або телефонні розмови. Так поступово формувалася картина того, що відбувається. Він намагався розрадитися читанням книг, але марно. «Кожна думка, кожен учинок, пов'язані з початком війни, перетворювалися на жорстокий, смертельний удар по моєму превеликому переконанню, що я беріг в глибині душі: я свято вірив у ідею стійкого прогресу, успішного руху вперед. Я навіть не думав, що подібне може трапитися. Тепер моя віра зруйнована. Початок війни став для мене пробудженням від сну, у якому я перебував з тих самих пір, як почав міркувати». Діти на березі гралися у війну: дівчатка удавали медсестер, хлопчики — поранених. Зі свого вікна Корде бачив артилеристів: вони співали, вирушаючи в дорогу, — і він розридався.

З тріумфу і сум'яття спекотних серпневих днів воістину народжувався інший, чужий світ.

Зовнішні зміни: жінки припинили користуватися косметикою з «патріотичних міркувань»; всі переодяглися в уніформу — військова форма увійшла в моду; люди шикувалися в черги до церкви на месу і на сповідь; потоки біженців, навантажених вузлами з пожитками; міські вулиці без освітлення, що лежать у пітьмі; всі ці шлагбауми, фанатичні, войовничі ополченці; всі ці потяги з військами, що везуть цілих і неушкоджених на фронт і поранених калік — назад з фронту.

Внутрішні зміни: постійне вживання патріотичних формулювань, пишномовних і обов'язкових; нова безкомпромісність — «дружелюбність, гуманність — усе це зайве»; істеричні інтонації — як у пропаганді, так і в приватних розмовах (одна жінка сказала йому, що не можна оплакувати тих, хто їде на фронт, що жалість викликають саме чоловіки, нездатні битися); химерна суміш шляхетності та егоїзму;