Читати книгу - "Місто Тисячі Дверей"

допомогою прийнято було приходити саме сюди.

Сигізмунд не знайшов Айо в жодному з кабінетів і зрештою сам побрів до гвінпінового залу. Він знав, що ризикує, бо там шашки літали вдвічі частіше, ніж у коридорах Будинку, і вбивали наповал, але Брехлові дуже потрібна була допомога. Він натягнув протишашкову каску і відважно рушив назустріч полярному сяйву і холодильникам.

Розділ чотирнадцятий,

у якому Фімка знайомиться з бабцею-піраткою і довідується про кілька неприємних подій, причому одна з них трапляється з самим Фімкою

— Я запитую, кого це ти привела?! — люто гаркнула бабця Меліси.

Зблизька вона нагадувала паротяг зі старих мультиків: величезна, з довгими передніми зубами (жодних думок про кролів — скоріше про шаблезубих тигрів!), одноока.

Так-так, на її лівому оці чорніла пов’язка, як у справжніх піратів! Та й загалом вигляд бабця мала войовничий, хоч зараз на фронт.

«Напевно, — подумав Фімка, — вона в Охах — замість секретної біологічної зброї. Через це напасти на Місто навряд чи хто наважиться. Я, у всякому разі, таким завойовникам не позаздрив би...»

Але й у нього самого доля намічалася не вельми радісна, позаяк бабця досі горою височіла на порозі Мелісиної кімнати і чекала на відповідь. Вона явно була не з тих бабусь, які забувають, про що казали п’ять хвилин тому.

Власне, і бабусею Фімка її б не назвав. Не ризикнув би.

— Розумієте, — сказала Розалінда, — цей хлопчик прийшов до нас у гості. Його звуть Фімка.

— Він що, німий? — сварливо поцікавилася бабця.

— Чому це відразу німий? образився Фімка.

— А чого ж ти мовчиш? Відповідай, коли тебе запитують! Ти навіщо пробрався до нас? Щоб шкодити, чи не так? Ач, який гладкий! Одразу видно, що з тобою щось негаразд, я гладким не довіряю.

— Це чому?!

— Бо наїдаєшся про запас, наче хом’як. Підозріло!

— Нічого підозрілого! Одні худі, інші... навпаки. Можна подумати, я навмисно! — захищався Фімка.

— Ага, зізнався! — зраділа бабця. — Таки зрозуміло, що навмисно! Я з самого початку підозрювала — тут справа нечиста! Ач, внадився по палацу шастати, принцес красти. Тим більше, при виконанні обов’язків; можна сказати, на бойовій посаді!

— Та хто викрадав?! Я ж навпаки... У гості от зайшов.

— До кого? — трагічно зітхнула бабця, і її єдине око видавило із себе сльозу, таку ж тонку, як і її власниця. — До кого, гладуне, ти прийшов у гості, га?

— До Меліси...

— Так от, немає твоєї Меліси! Немає! Зникла! Вкрали!!! Розумієш ти це, дурний хлопчисько, чи ні?!

Наступних хвилин п’ять бабця лементувала в такому ж дусі. При цьому розлютилася вона не на жарт, і Фімка навіть подумував усе кинути і втекти, але його зупинили дві речі. По-перше, якщо Мелісу справді вкрали, то комусь же доведеться її шукати, а бабця стовідсотково була на це не здатна. Ну, а по-друге, ще невідомо, дозволила б піратка Фімці піти геть чи, може, якраз навпаки. Тому він і не квапився вживати заходів в цьому напрямі (себто у напрямі виходу з палацу). Просто стояв і слухав, заразом дізнаючись усе більше і більше подробиць про те, що трапилося у палаці цього ранку.

Власне, у палаці зранку сталося багато чого, і про деякі події не знала навіть бабця-піратка (яку, до речі, називали «адміральшою Бенбоу», на честь одного не дуже відомого моряка і дуже відомого трактира). Наприклад, їй було невтямки, що саме сьогодні на горищі павуки-хрестовики відкрили третю всегорищну виставку «У тенетах мистецтва», де виставлялися найвишуканіші зразки павутини. Також адміральша Бенбоу не підозрювала, що зозуля в її годиннику-будиночку сьогодні зранку проспала, і тому в палаці одинадцята година настала на півгодини пізніше, ніж у всіх Охах. Багато чого трапилося...

Натомість вона абсолютно точно знала: коли зайшла до кімнати своєї онуки побажати їй доброго ранку і нагадати, що настала черга Меліси виконувати обов’язки принцеси, — отже, коли адміральша Бенбоу ввійшла до кімнати своєї онуки (зрозуміло, не постукавши), вона нікого там не знайшла. І це було жахливо!

Викрадень дітей в Охах не траплялося з самого моменту створення міста, точніше, з моменту його зображення. Тим більше — викрадень осіб королівської крові.

Ніхто, жоден городянин не вмів шукати таких викрадачів.

— І це жахливо! — повторила бабця-піратка.

— А ви впевнені, що її викрали? — обережно запитав Фімка. — Може, вона просто вийшла кудись...

— Дурний хлопчисько! Спробувала б вона кудись вийти без мого дозволу! Я б їй швиденько нагадала, як повинна поводитися особа королівської крові!

— Не сумніваюся, — пробурмотів Фімка. — І що ж ви збираєтесь робити?

— Насамперед я покличу Головного Порядника, мого старого приятеля Сигізмунда Брехла. Він такий галантний, такий кмітливий, він напевно щось придумає!

— А-а... — сказав Фімка. — Ну гаразд. Тоді я піду, мабуть. Зайду якось пізніше, коли Мелисса знайдеться, ага. І не хвилюйтеся так, я упевнений...

Але договорити йому не дали. Адміральша Бенбоу схопила Фімку за плечі і штовхнула до кімнати Меліси, а тоді замкнула двері на ключ.

— Отак буде надійніше! — гаркнула вона. — А то ти надто підозріло поводишся. От прийде Сигізмунд, тоді й розберемося. І щоб ви не сміли його звільняти! — пригрозила вона Розалінді та Мірмелеону.

Фімка сидів у кімнаті зниклої Меліси, слухав, як віддаляються у коридорі кроки бабці-піратки, і розумів, що от-от по його душу з’явиться той самий Порадник, від якого він так довго тікав.

Розділ п’ятнадцятий,

у якому Сигізмунд торує шлях серед торосів, а Лонгій-Л’Оккі стає ще вищим

У голову Сигізмунда негайно полетіли дві шашки, обидві чорні. З гучним ДЗЕНЬ!!! вони вдарили по протишашковій касці й понеслися кудись за найближче нагромадження криги. Звідти долинуло тяжке сопіння, і щось важко плюхнулося у воду.

Зважаючи на холод у цьому залі, Брехло ось так запросто у воду стрибати не став би, навіть щоб сховатися від шашок, які летять йому в голову.

Він озирнувся навсебіч, шукаючи потрібний холодильник. Їх тут було багато, вони стояли з відчиненими дверцятами, а гвінпіни спокійнісінько розгулювали і без холодильників, бо спека (вірніше, те, що вони називали спекою) до залу не проникала.

— Агов! — покликав Сигізмунд. — Айо!

— Айо-о-о! — завзято підхопили клич гвінпіни. — Айо-о-о!