Читати книгу - "Цензор снів"

підучитися і це немало коштує. А охоронцем можеш піти хоч зараз.

— Стояти на дверях? — запитав я з не надто оптимістичною міною.

— Ні, ходити по залах. Розумієш, у казино приходять не тільки порядні люди, а туди прилітають і різні пташки з темного світу — злодії, шулери, пройдисвіти, які вдають із себе графів, баронів, нафтових магнатів або навіть арабських шейхів. Обдаровують обслугу казина солідними чайовими, а коли під час гри треба їм врегулювати оплату за прогру, з’ясовується, що «випадково» забули гаманець. Два роки тому біля опівночі хтось кинув до зали петарду, а заки тривала паніка, викрали частину жетонів. Інколи жетони крадуть і самі круп’є. Ось недавно в березні ми упіймали круп’є, який ховав до кишені жетон на 1000 Гульденів. Трапляються і фальшиві жетони, їх часом продають нашим гостям. Бувають ще такі типи, які розповідають, що розгадали таємницю рулетки й за певну суму можуть зрадити її. Уяви собі — є такі наївняки, що купуються.

Віллі розповів, що сопотське казино тепер одне з найвідоміших у Європі. Організували його ще в 1920 році два берлінці, демобілізовані офіцери німецької армії Лінке і Ратцлофф. Нічого в цьому оригінального не було, бо після війни схожі інституції виникли у більшості курортних містечках, таких, як Віші, Гавр, Монте-Карло. Після війни курорти переживали застій, а поява казино відчутно збільшила наплив курортників. Казино в Сопоті рятувало місто від фінансової кризи, а для багатьох польських газардистів[9] стало справжньою Меккою, адже в Польщі казино і загалом газард[10] було заборонено.

Спочатку сопотське казино було доволі скромним закладом, складалося лише з двох столів для гри в рулетку, жетони були порцелянові, а круп’є — демобілізовані військові. Однак з них було мало користі, і до Сопота запросили Дюневальда, фахового круп’є з Берліна, який колись працював у Монте-Карло. Колишніх офіцерів німецької армії звільнили й залучили до роботи фахівців, які походили переважно з Німеччини, але були тут і румуни, і чехи, і поляки. Казино розрослося, і незабаром вже запрацювало три зали. Марки замінили Гульденами, порцелянові жетони замінили пластмасовими різної барви, діаметру і номіналу — від двох гульденів до десяти тисяч. Крім того розрісся персонал казина — до двохсот осіб. Власники тішилися, але небавом переконалися, що великі зиски приносять і великі клопоти, бо прибутками казина почала цікавитися корумпована поліція. Довелося їм платити. Не відстали й політики, вимагаючи і свою долю. Недавно преса розродилася скандалом, у якому фігурував комуністичний депутат з Сопота Нецковскі. Він зажадав грошей на безробітних, бо якщо буржуазія програє в казина гроші, украдені у пролетаріату, цілком логічно, щоб казино ті гроші робітникам повертало. Він отримав 4 600 марок, і цей факт зазначено у фінансових книгах казина. Як на те, до тих книг зазирнули пронозуваті журналісти з «Danziger Volksstimme» і відразу зацікавилися долею тієї суми. їм вдалося легко встановити, що комуністи грішми розпорядилися з правдивим комуністичним розмахом: одну частину витратили на забаву, другу — поклали до кишень, а безробітним роздали лише 100 марок. Справа потрапила до суду, але ніхто не постраждав.

Десятки тисяч гостей з багатьох країн неодмінно умовляються про зустріч в елегантних залах сопотського казина, щоб піддатися магії карт

Віллі витяг із кишені рекламу, яка до казина заманювала розмаїтими привабами: «Десятки тисяч гостей з багатьох країн неодмінно умовляються про зустріч в елегантних залах сопотського казина, щоб піддатися магії карт, не один щасливчик виграв тут майно. Улітку в залах, овіяних свіжим морським повітрям, працює чудова вентиляція, а взимку — відповідний обігрів, завдяки чому перебування в казині стає приємністю не лише для гравців, а й для тих, хто участі в грі не бере. Між Блакитною залою гри в рулетку, а Жовтою залою гри в баккара міститься зручний і затишний буфет, чудове меню якого задовольняє будь-які потреби шлунку, і в якому вдень і вночі роїться від міжнародного товариства пань і панів. З Блакитної зали можна пройти до великої Червоної зали, де регулярно відбуваються танцювальні вечірки з мистецькими виставами. В елегантному фойє гість може поладнати справи, пов’язані з кореспонденцією, погортати свіжу пресу з різних країн».

Казино було одним з нечисленних місць у місті, де спокійно можна було розмовляти різними мовами. Серед гостей казина було чимало представників багатих єврейських родин та російських емігрантів. Тому в танцювальній залі, де грала оркестра, можна було не раз почути «Калінку-малінку» і навіть «Боже, царя храні!»

5

Одного вечора, коли я сидів у аероклубі, в дверях з’явилася Ірма. Погляди всіх відвідувачів умить націлилися на неї, і не тільки погляди чоловіків, але й погляди жінок. Дехто навіть вигукнув: «Ого!». Я побачив її відразу, але не квапився озиватися, мені хотілося, щоб усі присутні встигли нею намилуватися, заки переживуть легке ошелешення, довідавшись, до кого вона прийшла. Нарешті вона помітила мене, усміхнулася і помахала рукою, я відповів, вона підійшла, і ми розцілувалися. Ірма розповіла, що проведе разом з батьками півтора тижня у Ґданську, а відтак поїде до Швайцарії та Італії в батькових справах і щойно потім, може, за місяць вони повернуться до Львова. Але це їй подобається, бо вони з матір’ю, заки батько вирішує бізнесові проблеми, провідують музеї та галереї і впиваються життям. Вона розпитала про мої пригоди, я сказав, що вирішив більше не брати участі в тих перелетах, натомість пішов тимчасово працювати в казино. Вона страшенно здивувалася. Я пояснив свої проблеми з зором, і сказав, що розглядаю казино, як щось тимчасове. Моя зміна починалася о десятій вечора. Ірма виявила бажання піти до казина, але в нас ще був час — добрих три години, і я запропонував провести їх у ресторації при казині. То була пора, коли до ресторації лише починала прибувати публіка, але оркестра вже грала танцювальні мелодії, хоч ніхто й не танцював.

— Ви вмієте танцювати? — запитала Ірма.

— Умів, — сказав я. — Коли навчався в аерошколі. Тоді ми щовечора витанцьовували.

— Думаєте, що забули? Не бійтеся — ноги все самі пригадають.

І вона витягла мене з-за столу. Ми почали танцювати танґо, і на мій подив справді ноги все пригадали, ми закрутилися з такою експресією,