Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

чомусь до Зіни: — Чувствую что-то под одеждой… У вас обоих, наверное. Ну? Как? Признавайтесь сразу. Или будем искать?

— У мене нічого, — сказала Зіна. — А в неї… є…

— Сколько предметов?

— Один. Сорочка… Рубашка..

Зіна полізла до кишені, дістала папірця — двадцять п’ять рублів, помітила Віта.

— Точно один предмет?

— Присяй-бо…

Зіна перехрестилася, а сержант Наталія посміхнулася.

— Хохлушки, что ли?

— З Києва ми, — запобігливо, хоч і похмуро відказала Зіна.

— Понятненько… Как там у вас? Небось тепло и сытно?

— Та щоб… Не дуже…

— Лады… Таксу знаете, видать, не впервой.

І вже у дверях упівоберта голови повідомила, що засудженому Грищенку за неналежне дотримання правил розпорядку колонії дозволено лише короткотермінове побачення з найближчими родичами тривалістю до двох годин.

— Я знаю, — сказала Зіна.

— Тогда наслаждайтесь свиданкой. Счас приведут вашего красавца.

Щось особливе було в її інтонації при останніх словах. Щось особливе… Навіть надто особливе…

Едик увійшов хвилин через п’ятнадцять-двадцять.

10

«Зараз прилетять тисяча голубів, але й виповзуть сто змій», — зненацька подумала Віталія-Віта-Вітуся.

Хтось підказав за її спиною цю думку. Невже вона стосувалася Едика, що от-от мав з’явитися? Чи її розбурханої, розтривоженої, розкиданої невідомо в які куточки душі… І уяви, що за ці дні зазнавала польотів і приземлень, сягаючи блакитної висі й боляче вдаряючись об тверду землю.

Десятки разів уявляла цю зустріч. Боялася й уявляла. Знов і знов. Прикликаючи уяву, як щось вкрай необхідне для химер і реальної картини. Намагалася вгадати, що скаже, та слова кудись ховалися, втікали й вона чула голос: «Так не буде».

Порожня (вони двоє тут тимчасові й перелякані гості) кімната із заґратованими віконцями і грубими меблями почала стискуватись, роблячись неможливою для людського перебування, тим більше — зустрічі.

«Я зараз закричу», — подумала Віта й зіщулилася.

Чому знову мовчить Зіна? Скільки можна мовчати?

А Едик зайшов рвучко, наче ввірвався потужний вихор.

— Ну, здрастуйте, сестрички, — гукнув дуже навіть весело, наче й не був в’язнем. — Лисички-сестрички мої.

Обняв і поцілував — рвучко, мов знав, що відберуть, — спочатку сестру. А потім обережно, наче й доторкнутися боявся, — Віту. Але тут же притиснув міцно, аж у Віти запаморочилось у голові й ледь хруснули кістки. Віта почула його шепіт:

— Боже, як ти здорово пахнеш, мала. Півжиття прожив, щоб почути…

Віта спалахнула, вистрибнуло з грудей серце — вже не спіймати, й несподівано, задихаючись, прошептала:

— Я ж приїхала.

— Бо я чекав, — він засміявся, відірвався нарешті й сказав: — Ну, розказуйте й показуйте. Бо час-часок цокає й краде наші хвилиночки. А дядько солдат стрілки, казав, не переведе.

Від нього лишився з Вітою легкий запах чоловічого поту, начеб трохи підсмаленого волосся й чогось схожого на кору чи деревну стружку. Усе це трималося на струмені потужного тепла.

«Так пахне чоловік, — подумала Віта. — Чоловік, якого ти боялася. І боїшся. Чи вже ні?»

Сіли за стіл. Зіна дістала закручену в банці тушонку, а в другій — домашню ковбасу, банки з полуницями й малосольними огірками, яблука й білий хліб, що вже засох за дорогу, часник. Едик схопив посудину з ковбасою, стукнув об ріг стола, засміявся:

— Чорт, міцно закрутили.

Відчинив двері, гукнув:

— Служивий, ножа принеси. Не бойся, банку открыть.

Той щось відказав у відповідь, тоді Едик:

— Да ты меня знаєш, я на дурку не пойду. Тем более при таких гостях.

Солдат таки приніс ножа. Едик відкрив банки з ковбасою й огірками й, відірвавши шматок черствого хліба, взявся жадібно, хоч якось водночас і весело їсти.

Та, відкусивши раз і вдруге, сказав:

— Душно щось стало.

Розстібнув робу, під якою нічого не було. Зіну раптом прорвало й вона стала розказувати, як почуваються мати, батько, сестра й брат. Щось про клопоти з дачею й невдячність брата. Віта слухала й не слухала. Слова кудись відлітали, зникали за ґратами вікна, розчинялися в склі. Віта дивилася на чоловіка, що їсть, на його широкі волохаті груди, на химерне незрозуміле татуювання над лівим соском, й дивний спокій, впереміш зі страхом і захопленням, все потужніше огортав її єство.

«Це я, — раптом подумала Віта. — Я, яка вже належу йому. Кожній з цих волосинок».

Їй стало соромно, пашіли щоки, потекли цівки над грудьми (мої груденята, не раз казала собі Віта), під сорочкою, що зігрівала її тіло, але призначалася йому.

А потім Зіна нагадала про цю сорочку:

— Вона привезла тобі найдорожчий подарунок.

— Так, — сказав Едик. — Вона і є найдорожчим подарунком. Правда, мала?

— Ну, у мене тут…

Віта засоромлено ткнула в себе пальцем.

— Відвернись, — звеліла Зіна. — Хай дістане.

Він відвернувся, Віта стягла плаття, тоді сорочку. Але коли лишилася голою до пояса, побачила, що Едик все ж впівока дивиться на неї. Знову спалахнула, але… не розсердилася. Тільки зробилося душно-душно, ще душніше, ніж до цього. Як у Києві, коли від’їжджали. І пересохло враз у роті.

Поспішно стала натягати плаття. А коли натягла, побачила, що він притулив сорочку до обличчя, цілує її й жадібно вдихає запахи. Запах її тіла? Ой-ой-ой…

— Я прожив свою другу половину, — сказав, коли відірвався.

Потім Віта дістала томик Сосюри, почула стримане:

— Спасибі. Згодиться.

І тут Віта сказала, що пам’ятає його листи, що вивчила їх напам’ять.

— Справді? Можеш прочитати?

Віта взялася читати. Вона читала мовби чужим голосом, а в голосі росло здивування й дивними, ніжними, поетичними словами, й тим, що стало виростати з словами, за звуками, що почали ставати мелодією. Нечутною, але такою, що існувала. Уже існувала. Уже звучала. Враз Віта збагнула: слова і є мелодією. Те, що в словах чи за ними. Те, що в ній самій зараз.

— Ну ти даєш, мала, — почула вона. — Такий кайф. Ніби й не я писав.

Едик попросив розказати, як закінчила навчання. Віта розповіла. Сказала, що, повернувшись до Києва, поїде до подруги в село відпочивати.

— Он як? Ну, відпочивай, набирайся сили. Тобі ж школу кінчати.

— Телепню, — сказала Зіна. — Віта заради тебе вперше в житті обдурила маму. Цінуй.

— А я й ціную, — він посміхнувся. — Колись нагороджу. Дайте тільки вирватися звідси. Хай мала тільки дождеться. І все буде, як у кіно. До щастя на паровозі поїдемо.

Тут він спохопився:

—