Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

що вона була найжаданішою жінкою на світі; але все, що з цього виникало, — лише хотіння її прагнути, бажання відчувати, а не відчуття. Ця німота здавалась безособовою, наче корені її не належали ні йому, ні їй; так, наче сексуальний акт належав тепер до покинутої царини.

— Не підводься, залишайся там; те, що ти чекаєш на мене, так очевидно, що я хочу трохи довше на це подивитися.

Він промовив це, завмерши у дверях її помешкання, дивлячись на неї, простягнуту на м’якому кріслі, зауваживши квапливий порив, із яким її плечі підкинуло вперед, наче вона збиралась підвестися. Він усміхався.

Зауважив, начебто якась його частина немов би спостерігала за власними реакціями з відстороненим зацікавленням, і що його усмішка та раптове відчуття радості — справжні. Він уловив відчуття, яке завжди переживав, але ніколи не ідентифікував, оскільки воно повсякчас було абсолютне і негайне: відчуття, що завжди забороняло зіткнутись віч-на-віч зі своїм болем. Це було щось набагато більше за гординю, виражену бажанням приховати страждання: це було відчуття, що страждання в її присутності не варте розпізнавання, що жодна форма брехні між ними не повинна бути мотивована болем і мати за мету жалість. Не жалість він приніс сюди з собою, не жалість сподівався тут і відшукати.

— Невже тобі ще потрібні докази, що я завжди на тебе чекаю? — запитала вона, покірно відкидаючись назад на спинку крісла; її голос не був ніжний чи благальний, радше бадьорий та насмішкуватий.

— Даґні, чому те, чого більшість жінок ніколи не визнає, ти завжди визнаєш?

— Бо вони ніколи не впевнені в тому, що їх можна жадати. А я впевнена.

— Обожнюю самовпевненість.

— Генку, самовпевненість — це лише частина того, про що я сказала.

— А що решта?

— Впевненість у своїй цінності та у твоїй.

Він зиркнув на неї, наче вловив спалах раптової думки, а вона засміялася і додала:

— Я не змогла б упевнено триматися за такого чоловіка, як, скажімо, Оррен Бойл. Він би мене не жадав. На відміну від тебе.

— Ти про те, — повільно почав він, — що почала цінувати мене більше, довідавшись, що я тебе жадаю?

— Звісно.

— Більшість людей, довідавшись, що їх жадають, реагують інакше.

— Так.

— Більшість людей починають самі себе цінувати більше, коли їх жадають.

— Ті, хто жадає мене, зростають у моїх очах. Те саме й ти відчуваєш, Генку, — визнаєш це чи ні.

«Не те я сказав тобі тоді, першого ранку…» — подумав він, дивлячись на неї згори. Вона лежала, ліниво випроставшись, обличчя здавалося беземоційним, однак очі весело іскрилися. Він знав, що вона обмірковує сказане, і що знає: він робить те саме. Генк усміхнувся, але промовчав.

Умостившись і напіввитягнувшись на дивані, милуючись нею, він відчув усередині спокій: так, наче хтось тимчасово звів стіну між ним та усім, що він почував дорогою сюди. Генк розповів їй про зустріч із чоловіком із Державного наукового інституту, бо, незважаючи на усвідомлення небезпеки, яку чаїла в собі ця подія, його свідомість і далі наповнювало сяйливе вдоволення.

Засміявся, зауваживши обурення на її обличчі.

— Не варто на них злитися, — сказав він. — Це не гірше за решту вчинків, що вони їх скоюють щодня.

— Генку, хочеш, щоб я поговорила про це з доктором Стадлером?

— Ні!

— Він здатен покласти цьому край. Міг би зробити принаймні це.

— Я охочіше піду до в’язниці. Доктор Стадлер? У тебе ж із ним немає нічого спільного, правда?

— Я бачилась із ним кілька днів тому.

— Чому?

— Через двигун.

— Двигун? — він вимовив це повільно і якось дивно, ніби думка про двигун раптово перенесла його до реальності, про яку він забув. — Даґні… Той чоловік, який винайшов двигун… Він існував, справді?

— Авжеж, існував. Що ти маєш на думці?

— Тільки те, що… що це приємна думка. Навіть якщо він уже мертвий, то колись був живий… Такий живий, що спроектував двигун…

— Генку, що сталося?

— Нічого. Розкажи мені про двигун.

Вона почала розповідати йому про зустріч із доктором Стадлером. Підвелась і, продовжуючи говорити, міряла кроками кімнату; лежати нерухомо вона не могла, Даґні завжди відчувала прилив надії та жадобу діяти, коли мова заходила про двигун.

Перше, що він помітив, — це міські ліхтарі за вікном; відчув, як вони вмикаються один по одному, утворюючи той величний обрій, який він так любив; відчув це, хоча й знав, що ліхтарі горіли весь час. Тоді Генк зрозумів: те, що поверталося до нього, насправді перебувало всередині — форма, відновлюючись по краплі, була його любов’ю до цього міста. Далі до нього дійшло, що любов повертається, оскільки він дивиться на місто повз підтягнуту струнку постать жінки з нетерпляче піднятою головою, наче Даґні оцінювала відстань, а невгамовні кроки заміняли собою політ. Він дивився на неї, наче на незнайомку, практично не усвідомлюючи, що вона — жінка; бачене перетікало у почуття, а ті — у слова: цей світ і його осердя — ось що складає місто; вони йдуть у парі, кутасті форми будівель та чіткі лінії обличчя, позбавленого всього, крім мети; летючі кроки сталі та кроки цілеспрямованості — ось якими вони були, люди, які жили, щоб винаходити світло, сталь, меблі, двигуни; вони й були цим світом, вони, а не чоловіки, скорчені в темних кутках, у напівблаганні-напівпогрозі, у хвалькуватому демонструванні відкритих виразок як своєї єдиної претензії на життя і доброчесність. Поки він знав, що існує бодай одна людина, сповнена світлої відваги нової думки, невже він міг віддати світ на поталу? Поки він здатен був віднайти бодай одне свідчення, що примушувало його відчути життєдайний поштовх захоплення, невже він міг повірити, що світ належить ранам, стогонам і пістолетам? Винахідники двигунів існували насправді, він ніколи не сумнівався у їхній реалістичності, через це його сприйняття було практично неможливо витримувати контраст, тому навіть відраза стала даниною його відданості цим людям та світові, що належав їм і йому.

— Дорога… — сказав він, — дорога… — наче людина, яка раптово прокинулась, зауваживши, що вона замовкла.

— Генку, що таке? — м’яко запитала вона.

— Нічого… Тільки ти не повинна була кликати Стадлера.

Його обличчя ясніло впевненістю, голос звучав весело, турботливо та м’яко; більше нічого їй не вдавалося виявити, він був такий, як завжди, тільки ота м’якість здавалася дивною і новою.

— Мене теж не покидає відчуття, що я не повинна була, — погодилася вона, — але не розумію, чому.

— Я поясню тобі, чому, — він нахилився вперед. — Те, чого він від тебе хотів — це визнати, що він досі той доктор Роберт Стадлер, яким повинен бути, але не є такий, і