Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

хлопцями, Анна чапіла на сходах, бо на подвір’ї не було Йорґена, він поїхав з класом на екскурсію до музею. А що, як він сів в автобусі поряд із Вібекою, отією білявкою, найгарнішою красунечкою Б-ків? Ходив удвох із нею музейними залами, оглядаючи всілякі дивовижі? Захоплювався нею і не їй, Анні, прагнув написати любовного листа, а Вібеці?

— Що ти подаруєш Еллен? — запитала Беата.

— Ну, точно не яскраво-жовті стрічки в волосся! — сердито буркнула Анна.

Після четвертого уроку Анна запитала Беату, чи не хотіла б вона пройтися додому пішки. Довга піша прогулянка дала б Ейнарові більше часу. Доки він писатиме любовного листа, доки ховатиме під камінець під великим валуном на пустирі, вони саме надійдуть і знайдуть цидулку.

Беата охоче пристала на таку пропозицію, бо їй страшно було навіть уявити, як вона сама забиратиме лист.

Тому цього дня вона покотила велосипед тротуаром, тримаючи за кермо. Анна залишила свого в шкільній коморі. Хай собі там постоїть, сказала.

Повз них проїхали хлопці.

— Гей-гей! — гукнули їм дівчата.

Ейнар мчав щодуху, швидше, ніж зазвичай.

Анна й Беата не квапилися. Чимчикували спроквола. Підбирали з землі кожний корок і знайшли аж сім порожніх пляшок. Потім зупинилися біля кіоску, обміняли пляшки на гроші й накупили іржавих цвяхів та дешевих шоколадок із м’якою карамельною начинкою. Далі присіли за парканом Брюшлеттена й дотягнулися руками крізь штахети до анемон. А ще дорогою придумали три загадки й один римований вірш про Гельґу-Розбійницю.

Анна хотіла, щоб вірш починався так: Гельґа-Розбійниця класна й вродлива… Беаті не дуже сподобалося, але, зрештою, вірш дуже навіть вдався:

Гельґа-Розбійниця класна й вродлива,

Ноги були в неї довгі, на диво.

Коси дівчатам вона обтинала.

І не одного лякала кинджалом.

Кажуть, що вбивця

Убив її душу.

Але чи правда — хто його зна.

А що робила все ради кохання,

То, може, не вмерла, а досі жива.

Останній рядок не римувався, але дівчата не зважали на такі дрібниці. «Важлива не рима, а сенс!» — сказала Анна.

Дійшовши до перехрестя, подружки нікого там не побачили. Нікого не було й на пустирі, перед будинками чи біля бомбосховища. Усі, мабуть, уже вдома, перекушують канапками з полуничним варенням.

— Зазирнемо під камінець? — Анна глянула на Беату.

Беата подивилася на кухонне вікно жовтого будинку, де напевно сиділа бабуся.

— Може, трохи зачекаємо?

— Ні! — рішуче заперечила Анна.

Дівчатка ретельно роззирнулися навкруги, чи ніхто за ними не шпигує. Ніде ні душі. Вони нишком видерлися на пагорб до маленького камінця обіч великого валуна.

— А хіба дозволено класти любовний лист у ямку під каменем? — запитала Беата, тримаючись рукою за камінець.

— Не забувай, задля кохання дозволено все! Я це знаю! — підбадьорила подружку Анна.

Беата підняла камінь. Там лежав лист!

— Освідчення! — прошепотіла вона. — Мені!

Лист мав такий заворожливий вигляд! По-своєму гарний, у справжньому авіа-конверті.

Беата відкрила конверт, розгорнула аркуш. Там було написано:

Дорога Беато,

Я кохаю тебе. Хочу, щоб ти стала моєю дівчиною, бо всі вже мають пару, окрім нас. Кохаю лиш тебе. З нетерпінням чекаю на відповідь.

Щиро, Ейнар.

Під словами листа були наклеєні дві листівки з крилатими янголятами, які сиділи на хмаринках. Саме такі листівки колекціонувала Беата.

— О! Я теж кохаю його, дуже! — зойкнула Беата. — І не має значення, що він рудий!

— Ліпше мати руде волосся, аніж не мати ніякого, як ото Кнут, — сказала Анна. — Що ж, кохання сліпе…

Так колись написала Гельґа-Розбійниця.

Дівчатка зійшли з пагорба до дуба. Вилізли якнайвище на гілля і там, у верхів’ї, виклали з пляшкових корків на корі дерева імена своїх коханих. Настав час повертатися додому. Беата запитала Анну, чи вони підуть удвох на день народження, але Анна сказала, що їй доведеться ще повертатися до школи за велосипедом.

— Тоді бувай! Рип-рип! — попрощалася Беата. Вона усміхалася!

— Бувай! Рип-рип! — відповіла Анна й рушила вниз дорогою, до зеленого будинку.

Сяяло сонце, дорога підсохла. Надворі буяла весна.

Узимку, коли холодно, усі квапляться, швидко ходять, обхопивши себе руками, щоб менше мерзнути. У голові одна лиш думка — якнайскоріше дістатися додому. А навесні можна нікуди не спішити, бо надворі доволі тепло. Можна насолоджуватися прогулянкою.

Анна, поринувши в думки, поволі простувала дорогою. Було про що подумати. Про цікаві, однак небезпечні речі. Скажімо, про те, чи й досі жива Гельґа-Розбійниця, чи загинула від рук убивці? Вона неодмінно напише про це в таємному щоденнику.

Перед їхнім зеленим будинком стояв Уле й фарбував свій велосипед.

— Перефарбую його в чорний колір, — сказав він.

— Фе, — скривилася Анна. Чорний колір їй не подобався.

— Це фарба для мотоциклів, — пояснив Уле. — У нашому сьомому всі так пофарбують свої велики. Будемо їздити на моциках!

Уле вже пофарбував картонну пачку, зробив діри внизу й з боків — такий собі мотоциклетний каркас.

— Станемо схожі на байкерів, — сказав Уле.

— О, так, — буркнула Анна й пішла до хати.

Якогось іншого дня вона, можливо, сіла б на тротуар, припершись спиною до паркана, поспостерігала б за роботою брата, потеревенила б із ним. Видлубала б дірку в асфальті і побавилась би в зубного лікаря: запломбувала б ту дірку знайденими «інструментами» — металевими дротиками й зубочистками. Чи шукала б зовсім білі камінці в піску під тротуаром. А насамкінець, може, й сама захотіла б пофарбувати свій велосипед у чорний колір, одягти на нього картонну пачку, щоб їздити наче на мотоциклі.

Однак сьогодні таке її зовсім не цікавило. Думки витали деінде. На вечерю мама приготувала спагеті, улюблену страву Анни. Проте їй зовсім не хотілося їсти.

— Може, хоч трішки? — вмовляла мама.

— Я не голодна.

Мама поцікавилася, як доні ночувалося у Беати. Сестрички сказали, що ліпше було б, якби Анна залишилася удома й не покидала їх на самого лиш Уле. Проте Анна не мала часу вислуховувати їхні балачки.

— Я йду на день народження, — сказала вона. — А ще треба причепуритися і купити подарунок.

— Ти стала такою сварливою останнім часом, Анно, — дорікнула мама. — Я тебе не розумію. Ти ж не маєш жодних підстав гніватися. Я і спагеті тобі готую, і новий пенал подарувала, і на день народження відпустила…

Анна мовчки подалася до своєї кімнати. Так, мама нічого не розуміє.

За Анною ув’язалися менші сестрички. Хотіли подивитися, як вона чепуритиметься. Анна зняла светр, штани, кросівки й шкарпетки. Одягнула тонкі, білі колготи й блакитну сукенку з кишеньками на грудях і рюшами по обидва боки на подолі.

— Яка ти гарна, — захоплювалися сестрички.

— Якщо хочете, можете заплести мені