Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

революція захопила і Карпатський край. Національний рух особливо активізувався після утворення Центральної Ради у Києві, проголошення Української Народної Республіки, розгортання збройної експансії більшовицької Росії на Сході України.

1 січня 1918 р. біля книгарні НТШ у Львові зупинився чорний автомобіль, із якого на промерзлу бруківку вийшли чотири незнайомці. Невдовзі у їхніх руках був стос свіжонадрукованих книг і українських часописів. Перехожі, звичайно ж, не здогадувались, що це були українські відпоручники мирної делегації у Бресті, у тому числі колишній «революційний губернатор Східної Галичини» Дмитро Дорошенко (1882–1951). Опісля, перед відбуттям до Бреста, вони наспіх переговорили із групою українських послів, висловивши надію, що «незадовго матиме Львів спромогу зноситись свобідніше з Києвом»[104].

Через кілька днів у львівському часописі «Українське слово» з’явився привітальний вірш-звернення Олександра Колесси до Великої України:

Ти сходеш вже огниста наша зоре!

Ти недосяжна і велика мріє,

Ти здійснена всіх поколінь надіє,

Що їх ратай в могилах переоре…

Гей! В Києві ревуть і дзвони і гармати!

Мов полки прадідів воскресли з-під могил

І молодих, нових набрали сил,

Щоби ще раз за Тебе умирати!

На щоглах кораблів стяги жовто-блакитні

І моря Чорного шумлять Тобі поклін.

Заграли радісно Кубань і синій Дон,

Пороги гомонять Тобі пісні привітні.

Тобі й Бескидові вклоняються вершини,

Хвалу Тобі гудуть і Прута водопади,

І тужно шепотять над Тисою левади,

І Волині хрустальних вод долини.

Ти чуєш клич трембіти з Чорногори?

Ти чуєш зойк конання з-за Карпат?

Ти знаєш Галича журбу велику й горе?

Чи знаєш, як за братом тужить рідний брат?

Прийми ж поклін і від землі Данила!

Скріпи склепіння Твойого хорому,

Простри над людом волі тихі крила

І йди назустріч сонцю золотому![105]

А вже у ніч з 8 на 9 лютого дипломати суверенної УНР домоглись підписання у Бресті із воюючими сторонами довгожданого миру. Про це стало одразу ж відомо не тільки у Києві, але й у Львові, Тернополі, Чернівцях.

На другий день, 10 лютого, львів’яни стали свідками величної української маніфестації на честь заключення мирного договору з Україною. У цей недільний полудень на площі Ринок зібрались тисячі українців: залізничники з оркестром, шкільна молодь, стрільці, члени «Сокола» з городоцького передмістя… З балкону «Просвіти» їх привітав посол Кость Левицький (1859–1941), зазначивши, «що саме наша молода держава перша простягнула руку до згоди, перша здержала криваву війну». Відтак громовицею пронеслись здравиці на честь Центральної Ради і Ради народних міністрів, залунало «Вже воскресла Україна…» і похід рушив вулицею Коперника, повз пошту, до Музичного інституту ім. Лисенка (нині площа Шашкевича, музучилище). Знову відбувся мітинг. Із балкону виступив досвідчений посол Лонгин Цегельський:

– Се не случай, що наша держава заключує нині мир, бо через цілу історію українського народу тягнеться нитка згідливості, культури та терпимості. Навіть ті сусіди, що нам тут не хочуть признати ніяких прав, ті дістають в Українській Республіці широку автономію…

– Слава!.. – виступ посла заглушувало радісне багатоголосся львів’ян.

Після відспівання «Вже воскресла Україна», «Ми гайдамаки», «Не пора» мітинг закінчивсь[106]. Але політичні дебати продовжились поруч, у парку. У руках багатьох було свіже число «Українського слова», у якому посол закликав «стрясти із себе апатію зневіри» і «підняти національний дух». Наприкінці тексту – велика біла пляма: значну частину статті конфіскувала цісарська цензура[107].

Через день, 12 лютого, у залі «Української бесіди» відбулось зібрання української громадськості, яке обговорило «становище українців м. Львова до миру з Україною», а також схвалило «заключення миру між Україною й осередними державами» і повернення «многостраждальної холмської землі і Підляшшя» до «матірного краю – України». Закінчились урочистості прийняттям телеграми, яку запропонував Михайло Лозинський:

«Збори Українців міста Львова засилають свій гарячий привіт і глибоку подяку Українській Центральній Раді, Українській Раді Народних Міністрів та Українській Мировій Делегації за заключенє мира, що ставить Україну в ряд держав культурного світа»[108].

Активність українців усерйоз занепокоїла польські шовіністичні кола, галицькі газети заполонили «протести» польської академічної молоді, філософів, політиків. Зокрема, 13 лютого у середовищі польських професорів, доцентів Львівського університету народилась цинічна резолюція: «Берестейский договір противиться непередавненим правам поляків і їх найсвятійшим почуванням. Кривавий біль і жаль переймає польські серця до глибини. Берестейський договір нарушує східні границі польського конгресового королівства… Берестейський договір представляється насильством… Се повий розбір Польщі»[109]. Пішли у хід і кулаки. Зокрема, 14 лютого поляки на вулиці підступно побили дружину відомого адвоката і чотаря УСС Стефанію Новаковську. Цей факт український часопис підсумував так: «Полилася перша кров на доказ, що поляки хочуть з нами від тепер жити в згоді. Поляки дали незбитий доказ, як вони розуміють відношення до нас та чого від нас хочуть»[110]. У відповідь українські професори і доценти Університету 21 лютого ухвалили розважливу заяву, у якій ґрунтовно доводилась праукраїнськість Підляшшя і Холмщини[111]. Ідеї договору схвалив і митрополит Андрей Шептицький[112].

На підтримку дій уряду УНР 3 березня повсюди відбулись «свята миру і державності». Особливо величаво вони пройшли у Львові (60 тис. осіб), Дрогобичі (50 тис.) Бібрці (20 тис.), Хирові (15 тис.), Сяноку (14 тис.), Старому Самборі (10 тис.), Белзі (8 тис.), Сколе (8 тис.), Стрию (20 тис.), Миколаєві (10 тис.), Яворові (20 тис.), Журавно (15 тис.), Ходорові (20 тис.), Щирці (10 тис.), Мостиськах (12 тис.), Жовтанцях (7 тис.), Устріках Долішніх (10 тис.), Любачові (12 тис.), Раві-Руській (15 тис.), Жовкві (10 тис.), Тернополі (10 тис.), Бережанах (12 тис.), Чорткові (30 тис.), Підгайцях (12 тис.), Коломиї (32 тис.), Солотвино (8 тис.), Калуші (30 тис.), Городенці (10 тис.), Товмачі (10 тис.), Кутах (15 тис.), Богородчанах (10 тис.). У містах і селах було відправлено святкові богослуження, пройшли стрілецько-сокільські походи, прийнято і надіслано привітальні телеграми Українській Центральній Раді, особисто М. Грушевському[113].

У цей день педагог з Перемишля, поетеса Уляна Кравченко написала «Молитву»:

Держи, хорони нас, Великий, Єдиний,

З низу сліз і крові, благаєм Тебе!

Ти всякої днини своєї Вкраїни

Є захист. Святися нам Ім’я Твоє.

На діло ми сміло будемо ставати

На труди у груди нам силу подай,

А труд наш початий дасть успіх багатий

Як Ти з нами будеш в борбі за наш край!

Спільність устремлінь всіх українців до державного самовираження і єднання засвідчив також імпровізований мітинг, що відбувся 6 березня на львівському вокзалі. Цього надвечір’я у місті зупинився ешелон військовополонених наддніпрянців, який з ініціативи Союзу визволення України направлявся із Фрайбурґа до Володимира-Волинського. Козацтво привітав