Читати книгу - "Знахар"

За містечком, верст за дванадцять, на фабриці теж було любителів чимало, але тут треба було нагоди. Пішки задалеко, а старий Прокіп коня для такого не давав, хоч той геть у стайні застоявся, та ще й гладкий був, мов той кнур. Паші йому, видко, не бракувало. Він лише стояв, переступав з ноги на ногу й пирхав, аж луна по хліві розлягалася. Хлів був великий, міцний, збудований з добрих колод. Крім коня там ще стояли дві корови, а в загороді тримали підсвинків. Під дашком було досить місця для воза й сіна.

Дім був прибудований до млина. Мав три кімнати, у яких жив Прокіп із родиною та наймитами, і прибудову, зовсім нову, котру господар поставив ще для старшого сина, Альбіна, коли той мав женитися. Від Альбінової смерті прибудова стояла пусткою, бо й другого сина, щойно він там оселився, назавтра спіткало нещастя. Подейкували люди, що хтось на неї прокляття кинув чи лихим оком на підмурівок глянув. Чи була в тім правда чи ні, та все ж ніхто там мешкати не хотів, хоч були й такі, що потайки переконували, буцім не прибудову проклято, а Господь покарав Прокопа Мельника через його нащадків за те, що він свого брата спадку позбавив і з торбами пустив.

Такі чутки страшенно Прокопа гнівили. Не міг він такого стерпіти, тож не один постраждав від нього за ці підозри.

І все-таки щось у цім мусило бути. Бо ж мав старий Мельник троє синів. Середульший на війні загинув, найстарший перед самим весіллям п’яний на лід вийшов, крига не витримала, і хлопець потонув. А наймолодший, забиваючи клин у шворінь при самім вершечку, упав і ледве живим залишився, проте поламав обидві ноги. Марно привозили доктора, марно той брав ноги між дощечки. Хлопець на все життя мусив залишатися калікою, ходити не міг. Уже п’ятий місяць він то сидів, то лежав, до жодної роботи не здатен був, і у свої вісімнадцять був тягарем для батька.

Та й із донькою не повелося Мельникові. Вона вийшла заміж за майстра в цегельні, але той загинув під час пожежі, а що жінка саме на той час вагітною була, то видко через це народила хворе дитя, що страждало на чорну хворобу.

От чому старий Прокіп ходив похмурий мов ніч, і вовком дивився на кожного, хоча люди й заздрили йому через багатство, хоч і в млині робота завжди кипіла, та й сам Мельник на здоров’я не скаржився.

Того року восени додався йому ще один клопіт: молодшого наймита, Казюка, забирали до війська. На його місце абикого Прокіп брати не хотів. Робота в млині відповідальна, вимагає тямущості й сили. Перший-ліпший пастух тут не підійде. Довго міркував старий, аж перегодом вибір його впав на Микитку Романюка з Побереззя. Батько Микитки однаково мав двох жонатих синів, а наймолодший до міста мусив найматися. Хлопець здоровий, та й школу навіть закінчив.

Отак собі постановивши, у четвер, що був базарним днем у Радолишках, подався Прокіп у дорогу. До тартака від млина недалечко, менше версти. А битим шляхом саме селяни на торговицю прямували. Одна за одною проїжджали брички й вози. Селяни Мельникові вклонялися, бо всі його знали. Усяк, не спиняючи шкапини, здоровкався, позираючи цікаво, як старий змирився з Божою волею, що отак понівечило йому останнього сина, Василька. Проте по Прокоповім обличчю годі було про щось здогадатися. Як завжди Мельник мав нашорошені брови й ворушив своєю широкою сивою бородою.

Нарешті й Романюк з’явився. Певне, їхав скупитися, бо віз порожній був, лише ззаду жінка Романюкова сиділа.

Прокіп махнув до нього рукою й пішов поруч із возом. Чоловіки потиснули одне одному руки.

— Ну, то що там? — запитав Романюк. — Багатієш, брате?

— Живу із Божою поміччю. Але маю гризоту.

— Та чув.

— Не те. Казюка, бач, до війська беруть.

— Беруть?

— Та беруть.

— Так оце?..

— Ага. А ти ж знаєш, зарібок у мене добрий. Наймит голодним не буде, ще й грошенят наскладає.

— Звісно, — погодився Романюк.

— То я собі подумав, що може, твій Микита мені підійде для такої роботи.

— Чом би й ні.

— Ну, то як?

— Що як?

— Ну, з Микитою?

— Цебто, щоб до тебе, на роботу?

— Ага.

Романюк почухав голову, у його маленьких сірих оченятах зблиснула радість. Проте він байдуже відказав:

— Хлопець здоровий…

— То й слава Богу, — квапливо буркнув Прокіп, побоюючись, щоб Романюкові не спало на думку запитати про здоров’я Василя. — Тільки щоб наступної п’ятниці прийшов, бо в п’ятницю Казюка забирають.

— Це добре, брате, що ти кажеш. Бо вдома його немає. Він оце щойно до Ошмяни подався.

— Роботу шукати?

— Ну, певне ж.

— Але повернеться?

— Та чого ж не повернеться? Я до нього зараз із Радолишок картку поштову надішлю.

— Ну, то й добре. Щоб у п’ятницю…

— Та я розумію.

— Роботи тепер багато. Без двох наймитів не впораюся, — додав Прокіп.

— Він вчасно приїде.

— То з Богом!

— З Богом!

Романюк шарпнув віжки, на що, зрештою, маленька сива конячка й вухом не повела, і поринув у думки, сповнений задоволення. Бо то таки не абищо: сам Мельник з-поміж багатьох обрав його сина.

Озирнувся й глянув на жінку. Між товстими хустками, якими щільно закутана була її голова, видніли лише ніс та очі.

— Нашого Микиту Мельник бере, — сказав Романюк.

Жінка зітхнула:

— Боже, мій Боже!..

Невідомо було, радіє вона, а чи сумує. Зрештою, Романюк ніколи над цим не замислювався. Такий уже в неї голос був, наче вона постійно жалілася.

Радів і Прокіп. Він понад усе не любив змін і клопотів. Тепер справу було залагоджено. Так йому принаймні здавалося, і здавалося аж до вечора в п’ятницю.

Того дня він пізніше, ніж зазвичай, пішов зачиняти млин. Продовжував чекати. Удома ніхто й не здогадувався, чого це він такий сердитий, бо старий нікому нічого не сказав. Зате подумки він лютував. Адже він виразно наказував прийти до нього в п’ятницю! Казюка вже не було. Завтра роботи прибуде, а тут хоч головою об стіну бий!

— Чекай-но ти, щеня погане, — бурмотів він тихо, посмикуючи бороду.

І присягнувся собі, що не візьме його, хоч би той із самого ранку прийшов. Субота — це не п’ятниця. Краще вже першого-ліпшого з гостинця узяти, навіть злодія, аби не Микиту.

Проте й узавтра Микитка не з’явився. Довелося до помочі взяти одного із селян, що збіжжя до млина привіз.

Наступного дня, тобто в неділю, млин не працював. Прокіп, помолившись, хоч гнів заважав йому проказувати «Отче наш»,