Читати книгу - "Не такий"

всіляких інструментів, та шматком якоїсь труби. Цього разу вигляд у нього був набагато кращий, ніж зазвичай: він поголився, причепурився і навіть напахнився хорошим одеколоном — ну просто тобі менеджер середньої ланки у невеликій фірмі.

Сусід показав свій винахід. На обох кінцях труби було наварено два прямокутники із просвердленими дірками та вставленими в них товстими болтами, за допомогою яких вся конструкція кріпилася до стіни у коридорі. Борис Антипович (так, виявилося, звали дядька) за півгодини зробив необхідні виміри, пробив перфоратором дірки у стінах, з маминою допомогою виставив по рівню трубу і міцно закріпив турнік. Плацдарм для нарощування м’язової маси був готовий.

Щоб продемонструвати, як ця штукенція «працює», дядько Борис сам повиснув на перекладині і навіть кілька разів підтягнувся, а тоді пішов на кухню пити чай, яким його пригощала мама. А Потап відтоді, проходячи під турніком, мав нагоду попідтягуватися. Він уже трохи схуд і звик до навантажень, тож приблизно через місяць йому вдалося підтягнутися. Правда, тільки один раз, але це вже був результат і Денис радів йому.

Єдине, що затьмарювало його радість, — це візити Бориса Антиповича, які значно почастішали останнім часом. Він приходив увечері, нібито для того, щоб перевірити міцність турніка, напрасований та поголений, завжди з коробкою цукерок і якоюсь дрібничкою для Потапа. Йшов на кухню і пив там із мамою чай. Полагодив усі крани в квартирі і почепив нарешті в передпокої вішака, який уже кілька років лежав на підлозі. Хазяйські нотки у голосі дядька Бориса трохи дратували Дениса, хоча, треба визнати, мужик він був непоганий…

Настала п’ятниця. Хлопець уже мріяв про вихідні й неквапом ішов дорогою. Він домовився з Ромком Загорським зустрітися на перехресті. Після невдалого жарту з мобільниками і несподіваної підтримки класу Денис став по-іншому реагувати на кпини колег і навіть здружився з кількома хлопцями. Поки що ніхто не помічав перемін, які відбувалися з Потапом і про які знав лише його таємний зошит: кожної наступної контрольної дати штани ставали все вільнішими, але зупинятися було ще рано.

Саме про це і думав Потап, доки чекав на розі Ромка і розробляв план майбутніх тренувань. Ромко запізнювався, але часу було вдосталь, тож дзвонити товаришеві Потап не поспішав.

— Чуєш ти, малий! — несподівано долинуло з-за спини. Потап повернувся — і похолов. На доріжці стояв старий знайомий Сьозя, який колись «пресував» його разом зі своїми корешами.

— Бабки є, бегемот, га? — наблизився підліток. За його спиною маячила тінь ще одного пацана, якого Потап бачив уперше, однак приязні він теж не викликав. — Давай бабоси, чуєш! Мені на куриво не хватає! Ти ж не хочеш відкинути копита із-за жадібності!? — знущально поглянув він на Потапа.

Сьозин товариш, що стояв за кілька кроків від них, голосно гигикнув на знак підтримки. «Чорт! Як же ви мене всі дістали!» — подумав Потап і враз відчув, що страх зникає і поступається місцем давній образі, викликаючи хвилю неконтрольованого гніву. Хлопець несподівано для себе самого ступив крок уперед і зацідив кулаком просто у ненависну пику Сьозі. Його супротивник похитнувся, втратив рівновагу і гепнувся п’ятою точкою просто на асфальт.

Сьозя був боєць, вихований вулицею. Він випробував на собі ще й не такі удари. Але зараз його вразила не сила! Його відправив у нокдаун сам факт, що такий товстий хробак, як оцей, теж, виявляється, може чинити спротив. Денис перевів погляд на Сьозиного приятеля. Той рвонувся було допомогти Сьозі, але зустрівся очима з Денисом, помітив у ньому щось, що зупинило його, і більше не зрушив з місця. Гопники — вони, як і бродячі собаки, відчувають відсутність страху і внутрішню силу людини.

Потап неквапом повернувся і пішов до школи. Він постійно був напружений, бо сподівався нападу зі спини. Проте ніхто на нього так і не напав. Двоє підлітків тільки тихо лаялися і говорили про необхідність модернізувати методи вибивання грошей у малявок.

Біля школи Потапа наздогнав задиханий Ромко Загорський, і хлопці разом ввійшли до храму знань, щоб відбути ще один сірий день.

Розділ 14

Дні минали один за одним: уроки, завдання, оцінки, смішки та непорозуміння. Але нічого такого, що варто було б запам’ятати. Якось майже непомітно настала новорічна ніч. Без батька бій курантів звучав не святково, а сумно, ніби аж траурно, нагадуючи про нелегкий рік, який нарешті добіг до кінця.

Потап з мамою накрили стіл, дочекалися привітання президента, випили по келиху шампанського, заїдаючи його мандаринами. Потім мама трохи подивилася телевізор і заснула на дивані, просто біля святкового столу. Денис поглянув на її скручену клубочком, якусь аж беззахисну фігурку, розметане по подушці волосся. «Яка ж вона гарна у мене! І чого тато..?» — обірвав непрохану думку, накрив матір пледом, погасив світло і пішов до своєї кімнати. Ввімкнув улюблений «Бумбокс» і незчувся, як полинув в обійми Морфея. З динаміків тихо лунало:

Хвилюватися немає причин: як дають, то бери,

Якщо б’ють, то біжи, кричи.

Технологія проста: ким би ти не став,

Зранку встав, присідай до ста і читай устав…

Наступного ранку, незважаючи на святковий день і канікули, Денис о сьомій був уже на стадіоні і напружував організм, намотуючи коло за колом. Він пробігав щодня один-два кілометри, ввечері займався з гантелями і відтискався. Крім того, протягом дня Денис кілька десятків разів підходив до свого турніка і підтягувався. Спершу підстрибував, використовуючи інерцію стрибка, згинав руки у ліктях і чіплявся підборіддям за трубу. Часом міг не розрахувати сили і добряче буцнутися об неї, але це його не зупиняло. А тепер уже наловчився підтягуватися по-справжньому цілих три рази і міг разів із десять відтиснутися від підлоги. Радували його і результати щоденного зважування. Не можна сказати, що вага зменшувалася так швидко, як Денису хотілося, але позитивна тенденція таки була, і це теж додавало оптимізму. «Немає нічого тяжчого, ніж ставати легшим!» — зробив філософський висновок хлопець та з задоволенням проколупав шилом нову дірку на ремені. А дивлячись на себе у великому дзеркалі, майже уявляв заповітні кубики пресу.

На щастя, питання зі шкільною фізкультурою вирішилося. Потап був відмінником і тільки оцінки з цього ненависного йому предмету псували шкільний табель і натякали на відсутність у майбутньому такої потрібної для вступу у ВУЗ золотої медалі. Тата не було, тож до школи пішла мама. Першим уроком того дня було саме фізичне виховання. Почати свою місію мама вирішила із класної керівнички. Людочку вони з Потапом зловили у вчительській. Всі вчителі розійшлися на