Читати книгу - "Мері Поппінс"

малу Сонячний Промінь і легенько перебіг по її щічках і волоссячку. — Тобі так гарно? — спитав він, неначе тільки й ждав, щоб йому знов сказали щось приємне.

— Чу-удово! — промовила Барбара, зітхнувши від утіхи.

— Галу-балу, галу-балу, галу-балу! Зроду ніде не чув стільки балаканини, як отут! Вічно хтось торохтить у цій кімнаті! — почувся чийсь пронизливий голос од вікна.

Джон з Барбарою подивилися в той бік.

То був Шпак, що мешкав на вершечку димаря.

— Оце так! — сказала Мері Поппінс. — Ти на себе оглянься! Цілий день кричиш, пищиш і верещиш, де сядеш — на даху чи телеграфному стовпі! Ти б кожного на смерть забалакав! Вже Горобець і той кращий! Справді!

Шпак схилив голову набік і подивився на неї згори, зі свого сідала на лутці вікна.

— Ну, — сказав він, — у мене справи. Консультації, дискусії, наради… Тут, звичайно, не обійдешся без… е-е-е… спокійної розмови.

— Спокійної! — підхопив Джон і зайшовся веселим сміхом.

— А я не з вами розмовляю, мій юначе! — сказав Шпак, стрибнувши на підвіконня. — Вам би вже краще не озиватись, Я ж бо чув — ти годинами не вгавав минулої суботи. Господи, я думав, ти ніколи не замовкнеш! Ти так базікав, що не дав мені заснути цілу ніч!

— Я не базікав, — сказав Джон. — Я… — він затнувся. — Я просто… нездужав.

— Гм! — мовив Шпак і скочив на бильце ліжечка Барбари. Він боком-боком пострибав по ньому, поки опинився в головах. Тоді промовив ніжним, улесливим голосом:

— Ну, Барбаро Бенкс, чи не вділиш чого сьогодні старенькому?

Барбара, вхопившись за бильце, підвелась і сіла в ліжечку.

— Ось, лишилося півкоржика, — сказала вона і простягла Шпакові свій пухкенький, круглий кулачок з гостинцем.

Шпак миттю пурхнув з бильця, вхопив коржика, майнув на підвіконня й почав жадібно клювати.

— Дякую, — багатозначно промовила Мері Поппінс.

Але Шпак так допався до їжі, що не помітив докору.

— Я сказала «Дякую», — знов озвалася Мері Поппінс, цього разу трохи голосніше.

Шпак підвів голову.

— Е-е… що? А, облиш, голубонько, облиш! Я не маю часу на такі дурниці! — І він ще жадібніше взявся до коржика.

В кімнаті стало дуже тихо.

Джон, розімлівши на сонечку, запхав пальці правої ноги до рота і провів ними в тому місці, де саме починали різатися зуби.

— Навіщо ти це робиш? — спиталася Барбара своїм лагідним, потішним голосочком, у якому завжди бринів сміх. — Однаково ж ніхто не бачить.

— Я знаю, — сказав Джон, виграючи на пальцях ноги якусь мелодію. — Та це просто так, щоб не забути. Такі штуки страшенно подобаються дорослим. Ти бачила, тітка Флоссі вчора мало не вмерла з утіхи, як я так зробив. «Золотко, розумничок, дивонько, ластів'ятко», — хіба ж ти сама не чула, що вона наговорила?

Джон випустив ногу з рота і просто зайшовся з сміху, згадавши тітку Флоссі.

— Моя витівка їй теж сподобалася, — запишалась Барбара. — Я постягала шкарпетки з обох ніг, а вона: «Ох ти ж, моя рибонько, я так би тебе й з'їла!» Чудасія, правда? Я, як скажу, що з'їла б щось, то з'їм! Бісквіт, сухарик, кульку з ліжка чи там що. Дорослі ж завжди кажуть одне, а думають інше, так мені здається. Не хотіла ж вона мене справді з'їсти!

— Та ні! Це вони тільки так по-дурному люблять говорити, — сказав Джон. — Навряд, чи я коли навчуся розуміти дорослих. Вони всі такі якісь тупі. Навіть Джейн і Майкл часом бувають тупі. Аж дивно!

— Угу, — замислено погодилася Барбара, стягаючи і знов надягаючи шкарпетки.

— Вони, наприклад, нічогісінько не розуміють з того, що ми їм кажемо. І ще гірше: вони не розуміють, що говорять речі! Ти знаєш, минулого понеділка Джейн сказала, що хотіла б знати мову вітру!

— Пам'ятаю! — підхопила Барбара. — Аж не віриться! А Майкл! Ти ж чув, він завжди каже, що нібито Шпак кричить: «Ві-ті-ті!» Так наче й не здогадується, що Шпак зовсім не те кричить, а розмовляє тією ж самою мовою, що й ми. Звісно, нема чого сподіватись, щоб про це знали тато й мама, — вони нічого не тямлять, хоч і дуже славні. Але ж Джейн із Майклом, здається, могли б…

— Колись вони все розуміли, — сказала Мері Поппінс, згортаючи нічну сорочку Джейн.

— Як?! — в один голос вигукнули Джон з Барбарою, страшенно здивовані. — Виходить, вони розуміли, що говорить Шпак, і Вітер, і…

— …і Дерева, і Сонце, й Зірки, — авжеж, розуміли, — сказала Мері Поппінс. — Колись…

— Але ж як?… Як же це, що вони все позабували? — Джон аж чоло наморщив, так хотів збагнути.

— Ага, — лукаво мовив Шпак, відірвавшись від решток коржика. — Вам кортить це знати?

— Бо вони стали старші, — озвалася Мері Поппінс. — Барбаро, зроби ласку, зараз же надягни шкарпетки!

— Такого не буває! — сказав Джон, суворо дивлячись на неї.

— І все-таки це правда, — відказала Мері Поппінс, якнайщільніше підв'язавши Барбарі на ногах шкарпетки.

— Це тільки Джейн і Майкл такі забудькуваті, — вів своєї Джон, — а я нічого не забуду, як підросту, ось побачите.

— І я — ні, — підхопила Барбара, задоволено смокчучи палець.

— Забудете, — твердо сказала Мері: Поппінс. Близнята підвелися в ліжечках і витріщилися на неї.

— Хха! — зневажливо пирхнув Шпак. — Вони — це не абихто, восьме диво світу! Ще й як забудете, незгірш від Джейн і Майкла.

— Ні! — закричали малі, дивлячись на Шпака так, немовби ладні були його розірвати.

Шпак тільки свиснув.

— Забудете, забудете, — знов сказав він. Потім додав уже лагідніше — Звичайно, ви не винні! Просто ви тут нічого не зарадите. Ще не траплялося, щоб хтось не забув, досягши щонайбільше року. Крім неї, звісно, — він через плече кивнув головою на Мері Поппінс.

— Але чому вона може пам'ятати, а ми — ні? — не вгавав Джон.

— Е-е, вона — то інша річ. Вона — Великий Виняток. Про неї не будемо говорити, — сказав Шпак, посміхнувшись.

Джон з Барбарою примовкли. Шпак пояснював далі:

— Бачите, вона не така, як інші. Не на вигляд, звичайно. Кожне з моїх щойно вилуплених писклят вродливіше, ніж будь-коли була Мері Поппінс.

— Ах ти ж, нахабо, — сердито сказала Мері Поппінс, рвучко обернувшись і махнувши на нього фартухом.

Але Шпак відскочив, перелетів на лутку, так, щоб вона не дістала, і безсоромно засвистів.

— А що, думала — ти мене цього разу спіймала? — насмішкувато крикнув він і помахав їй крильми.

Мері Поппінс пирхнула.

Сонце посувалося через кімнату, і довгий золотий слід тягся за ним. За вікном схопився легенький вітрець і щось тихо зашепотів вишням у Вуличці.

— Слухайте, слухайте, Вітер говорить! — сказав Джон, схиливши набік голову. —