Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

можливо, надія, що пан Володийовський іще близько, тож він блиснув оголеною шаблею, страшно повів очима й вигукнув:

— Сховатися за скелі! Нападемо на них несподівано! Покажемо цим гультяям!..

Вишколені князівські жовніри ураз повернули до скель і вмить вишикувалися бойовим строєм, готові до несподіваного нападу.

Спливла година. Нарешті почувся гомін натовпу, луна донесла уривки веселих пісень, а по хвилі до вух зачаєних жовнірів долинули звуки скрипок, волинок і бубнів. Вахмістр знову під’їхав до пана Заглоби і сказав:

— Це не військо, пане командире, не козаки — весілля.

— Весілля? — здивувався Заглоба. — Ну постривайте, я вам заграю!

Сказавши це, він рушив конем, за ним виїхали жовніри і вишукувалися на дорозі.

— За мною! — грізно крикнув Заглоба.

Вершники припустили клусом, потім чвалом і, обігнувши скелі, враз зупинилися перед самісінькою юрбою людей, збентежених і стривожених несподіваною появою загону.

— Стій! Стій! — пролунало з обох боків.

Це й справді було селянське весілля. Попереду їхали на конях волинник, бандурист, скрипаль і двоє довбишів, трохи вже напідпитку, утинаючи веселих коломийок. За ними наречена, гожа дівчина у темному жупані, з розпущеним по плечах волоссям. Її оточували дружки, які співали весільних пісень; у кожної із них на руках було по кілька віночків. Усі дівчата, що по-чоловічому сиділи на конях, ошатно вбрані, заквітчані польовими квітами, й справді здалеку скидалися на загін вродливих козаків. У другому ряду їхав на баскому коні наречений в оточенні дружб, котрі тримали вінки на довгих жердинах, схожих на списи; останніми у почті були батьки новоженців і гості, усі верхи. Тільки барила з горілкою, медом і пивом їхали на легких, вимощених соломою візках, смачно булькаючи на нерівній кам'янистій дорозі.

— Стій! Стій! — знов залунало з обох боків, після чого весільний почет перемішався. Дівчата, зчинивши з переляку крик, сахнулися назад, хлопці ж і старші дружби метнулися вперед, щоб грудьми затулити їх від несподіваного нападу.

Пан Заглоба підскочив до них і, вимахуючи перед очима у переляканих селян шаблею, заверещав:

— Ха! Негідники, собаче охвістя, заколотники! Бунтувати вам закортіло! Кривоносові служите, лайдаки! Шпигувати їздите? Дорогу військові перепиняєте? На шляхту руку підіймаєте? Я вам покажу, собачі душі безчесні! У кайдани звелю закувати, на палі посадити, шельми, нехристі! Зараз ви мені за всі злодійства заплатите!

Старий і сивий як голуб дружба зіскочив із коня, підійшов до шляхтича і, покірливо узявши його за стремено, почав кланятися в пояс і благати:

— Змилуйтеся, ясний рицарю, не губіть бідних людей, Бог свідок, що ми не винні, не до бунтівників ми йдемо, а з церкви вертаємося, з Гусятина, родича нашого Дмитра, коваля, з бондарівною Ксенею повінчали. Тож на весілля йдемо, з короваєм…

— Це не винні люди, пане, — прошепотів вахмістр.

— Іди геть! Це шельми! Від Кривоноса на весілля прийшли! — закричав Заглоба.

— Хай би його трясця мордувала! — вигукнув старий. — Ми його й у вічі не бачили, ми бідні люди. Змилуйтеся, ясновельможний пане, дозвольте проїхати, ми нікому зла не чинимо, а свою повинність знаємо.

— До Ярмолинців у путах підете!

— Підемо, куди скажете, пане! Вам наказувати, нам слухати! Тільки зробіть нам ласку, ясний рицарю! Накажіть панам жовнірам у щоб вони нам зла не чинили, а самі — даруйте вже нам, простакам, — ось, б'ємо вам чолом покірно: випийте з нами за щастя повінчаних… Випийте, ваша милость, на радість простим людям, як Бог і Святе Євангеліє велять.

— Тільки не думайте, що я дам вам потачку, коли вип'ю! — суворо мовив пан Заглоба.

— Ні, пане! — з радістю вигукнув дід, — ми й не думаємо. — Гей, музики! — крикнув він, — утніть для ясного лицаря, бо ясний лицар добрий, а ви, молодці, скочте по мед, по солодкий для ясного лицаря у він бідних людей не скривдить. Хутчій, хлопці, хутчій! Дякуємо, пане!

Молодці щодуху кинулися до бочок, а тим часом задзвеніли бубни, запищали бадьоро скрипки, волинник надув щоки і ну м'яти міх під пахвами, а дружби махати вінками на жердинах. Бачачи таке, жовніри почали підступати ближче, крутити вусами, усміхатися і через плечі молодців на дівчат поглядати. Знову залунали пісні — і страх де й подівся, навіть де-не-де почулося радісне: «Ух-ха! Ух-ха!»

Але пан Заглоба повеселішав не відразу — навіть коли йому подали кварту меду, ще бурчав тихо: «От шельми! От лайдаки!'' Навіть коли вже вуса занурив у темний напій, брови його ще лишалися насупленими. Відхиливши назад голову, мружачись і плямкаючи губами, він покуштував трунок — і на обличчі в нього з’явилося спершу здивування, а потім обурення.

— Що за часи настали! — буркнув він. — Хами такий мед п’ють! Господи, і ти це бачиш і не гніваєшся?

Сказавши так, він нахилив кварту і спорожнив її до дна.

Тим часом весільні гості, посміливішавши, підійшли усією юрбою просити, не вчинивши зла, відпустити їх із миром, була серед них і молода, Ксеня, — боязка, тремтлива, зі сльозами в очах, рум’янощока і гожа, як зоря. Наблизившись, вона побожно склала руки і, мовивши: «Помилуйте, пане!» — поцілувала жовтий чобіт пана Заглоби. Серце у шляхтича вмить розтануло як віск.

Розстебнувши шкіряний ремінь, він почав порпатися в ньому і, вигребши останні золоті червінці, які свого часу дав йому князь, сказав Ксені:

— Тримай! І нехай благословить тебе Бог, як і всяку невинну душу!

Хвилювання не дало йому змоги говорити далі, бо ця струнка чорнобрива Ксеня нагадала шляхтичеві князівну, котру пан Заглоба по-своєму кохав. «Де вона тепер, сердешна, чи пильнують її там святі янголи?» — подумав він і, геть розчулившись, ладен був уже з кожним обійматися і брататися.

Весільні гості ж, бачачи його великодушність, заходилися на радощах кричати й співати і, обступивши шляхтича, цілували йому поли. «Він добрий!» — повторювали у юрбі. — Золотий лях! Червінці дає, зла не робить, добрий пан! На славу, на щастя!» Скрипаль так утинав, що його аж трясло, у волинника очі вилазили, а в довбишів відпадали руки. Старий бондар був, напевно, боягузливий, бо й досі тримався позаду, тепер же, вийшовши вперед, укупі зі своєю бондарихою і старою ковалихою, матір’ю молодого, почав доземно кланятися й на хутір на весілля запрошувати, кажучи, що мати такого гостя — велика для них честь і для молодят добрий знак: інакше не буде їм щастя. За ними вклонилися молодий із молодою; чорнобрива Ксеня хоч і проста була дівка, а відразу збагнула, що від її прохання буде найбільше пуття. А дружби кричали, що хутір неподалік і з дороги не треба звертати, а старий бондар багатий, не такого ще вточить меду. Пан Заглоба