Читати книгу - "Вбивство у Східному Експресі"

тому я швидко повернувся назад. Я перекинувся декількома слова з молодою леді з Англії, яка розташовується в купе біля мого. Потім я поговорив з англійцем, полковником Арбетнотом — доказом цього є те, що ви особисто нас бачили. Потім я зайшов до містера Ретчетта і, як я вже казав, пішов писати листи, які потрібно було відіслати. Я побажав йому гарної ночі та пішов. Полковник Арбетнот стояв у коридорі. Його купе було підготоване до сну, тому я запропонував піти до мене. Я замовив декілька склянок алкоголю для нас. Ми балакали про політику, індійський уряд та інші проблеми — Сухий закон в США та Велику кризу. Я взагалі-то не сильно полюбляю британців — вони дуже зарозумілі — але не цей.

— Чи можете ви сказати, о котрій годині він вийшов від вас?

— Дуже пізно. Десь близько другої години.

— Ви помітили, що поїзд зупинився?

— О, так. Ми дещо здивувалися. Ми виглянули та побачили велику товщу снігу, але не думали, що це серйозно.

— Що сталося після того, як полковник Арбетнот побажав вам доброї ночі?

— Він пішов у своє купе, а я попросив провідника розстелити моє ліжко.

— Де ви були, поки він цим займався?

— Я стояв у коридорі та курив.

— А потім?

— Потім я пішов до себе і спав до самого ранку.

— Ввечері ви покидали потяг?

— Ми з Арбетнотом вирішили вийти у — як це місто називається — Вінковцях, розімнути ноги. Було дуже холодно, тривала завірюха. Згодом ми заскочили у вагон.

— Через які двері ви покинули поїзд?

— Через ті, що найближчі до мого купе.

— Відразу за вагоном-рестораном?

— Саме так.

— Ви пам’ятаєте, чи були вони зачинені?

Мак-Квінн дещо задумався.

— Пригадую, що так, були. Там було замкнено, а ручка стояла поперек. Ви це мали на увазі?

— Так. Повернімося до того моменту, коли ви відкрили ручку дверей?

— Чесно кажучи, ні. Я цього не пам’ятаю. Я не можу цього згадати. — І згодом він додав: — Це дуже важливо?

— Можливо. А тепер, містере, я припускаю, що коли ви сиділи з полковником Арбетнотом і балакали, двері вашого купе були відчинені, так?

Гектор Мак-Квінн ствердно кивнув.

— Я хочу, щоб ви мені сказали, хто проходив коридором після того, як потяг покинув Вінковці і до того, як ви пішли спати?

Мак-Квінн звів брови докупи.

— Думаю, що провідник проходив, з вагону-ресторану. В інший бік йшла жінка.

— Яка жінка?

— Не можу сказати. Я її не помітив. Розумієте, ми з полковником сперечалися. Я лише помітив проблиск багряного шовку, який промайнув крізь двері. Я не дивився туди, тому й не помітив її обличчя. Як вам відомо, після мого купе знаходиться вагон-ресторан, тому жінка, яка йшла, повинна була б повернутися назад.

— Я так розумію, вона йшла в туалет?

— Думаю, що так.

— Ви бачили, як вона поверталася?

— Чесно кажучи, ні. Але я думаю, що вона повинна була б рухатися туди.

— Ще одне питання: ви курите трубку?

— Ні, сер, не курю.

— Я думаю, що це все. — сказав Пуаро після декількох секунд роздумів. — Зараз я хочу побачити камердинера містера Ретчетта. До речі, ви двоє завжди подорожуєте другим класом?

— Він так. Я зазвичай їжджу першим класом — у купе, що з’єднується з купе Ретчетта. Тоді він увесь багаж залишав у моєму купе і міг дістатися до нього чи до мене у будь-який зручний момент. Але, на жаль, у цей раз усі купе першого класу були зайняті, окрім одного, яке він взяв собі.

— Зрозуміло. Дякую вам, містере Мак-Квінн.

3

Свідчення камердинера

Американець був замінений на невиразного англійця з непримітним обличчям, яке за день до цього підмітив Пуаро. Він акуратно стояв у очікуванні. Підійшовши до нього, Пуаро запропонував йому сісти.

— Ви, як я розумію, камердинер містера Ретчетта?

— Так, сер.

— Ваше ім’я?

— Едвард Генрі Мастерман.

— Ваш вік?

— Тридцять дев’ять років.

— Домашня адреса?

— Клеренвелл, Фрайрстріт, 21.

— Ви чули, що ваш господар був убитий?

— Так, сер. Надзвичайно неприємний випадок.

— Чи можете ви мені сказати, коли ви востаннє бачили містера Ретчетта?

Камердинер дещо замислився.

— Десь близько дев’ятої години, сер. Або дещо пізніше.

— Розкажіть своїми словами, що трапилося?

— Я підійшов до містера Ретчетта, як зазвичай, і запитав про його побажання.

— Якими були ваші обов’язки?

— Вішати та знімати одяг, сер, класти його зубний протез у воду та слідкувати, щоб усе було підготовлено до сну.

— Він вів себе так само, як і завжди?

Камердинер знову трохи замислився.

— Так, сер. Хоча він був дещо схвильований.

— Як саме схвильований? Через що?

— Через лист, який він прочитав. Він запитав, чи це не я поклав його в купе. Звісно, я відповів, що нічого не робив, але він облаяв мене і звинуватив у всіх гріхах.

— Це було незвично?

— Аж ніяк. Він дуже легко скаженів.

— Чи приймав ваш господар снодійне?

Доктор Константин дещо нахилився вперед після цих слів.

— Лише коли їхав у поїзді, сер. Він казав, що інакше він не міг заснути.

— Ви знаєте, що саме він зазвичай приймав?

— Не можу точно сказати, сер, я не впевнений. На пляшці не було жодної назви, лише — «Снодійне приймати перед сном».

— Минулої ночі він його приймав?

— Так, сер. Я налив його в склянку і залишив на туалетному столику.

— Ви особисто бачили, як він його пив?

— Ні, сер.

— Що трапилося потім?

— Я запитав, чи будуть іще якісь побажання та спитав, о котрій годині його вранці збудити. Він відповів, що не хоче, щоб хтось його турбував, поки він сам мене не покличе.

— Так часто бувало?

— Майже завжди. Коли він готувався підніматися, він зазвичай дзвонив провіднику та просив його покликати мене.

— Він зазвичай прокидався з самого ранку чи пізно?

— Це залежало від його настрою. Інколи він прокидався до сніданку, проте іншого разу він спав аж до обіду.

— Тобто ви не здивувалися, що вранці ніхто вас не покликав?

— Ні, сер.

— Чи знали ви, що ваш господар мав ворогів?

— Так, — він відповів дуже спокійно.

—