Читати книгу - "Вбивство у Східному Експресі"

Звідки ви знали?

— Я чув, коли він обговорював деякі листи з містером Мак-Квінном.

— Ви були з ним у хороших стосунках, Мастерман?

Лице камердинера стало ще більш спокійним, ніж було до того.

— Мені важко відповісти на це запитання. Він був доволі щедрим.

— Але він вам не подобався?

— Я вам відповім, що мені не дуже подобаються американці, сер.

— Ви коли-небудь там були?

— Ні.

— Ви чули колись про випадок із викраденням дитини Армстронгів?

— Так, звісно. Маленька дівчинка, так? Жахливий випадок.

— Чи знали ви, що ваш роботодавець, містер Ретчетт, був головним винуватцем того злочину?

— Ні, не знав. — Його тон став значно теплішім та спокійнішим. — Мені важко в це повірити.

— Але це правда. Але, повернімося до подій минулої ночі. Що ви робили після того, як пішли від нього?

— Я сказав містеру Мак-Квінну, що господар хоче його бачити. Потім я пішов у своє купе і читав.

— Ваше купе…

— Останнє в другому класі, сер. За ним відразу йде вагон-ресторан.

Пуаро поглянув на план.

— Бачу, і яке ваше місце?

— Нижнє, сер.

— Номер 4?

— Так.

— Ще хтось їхав разом із вами?

— Так, сер. Такий дебелий італієць.

— Він говорить англійською?

— Так, трохи говорить. — Його тон знову похмурнішав. — Він з Америки — з Чикаго, як я зрозумів.

— Ви з ним спілкувалися?

— Ні, сер. Я читав.

Пуаро всміхнувся. Він уявив картину — веселий, балакучий італієць та сухий кирпатий джентльмен-англійєць.

— І що, дозвольте вас запитати, ви зараз читаєте? — він запитав.

— Зараз, сер, я читаю «Зачарована любов» АрабеллиРічардсон.

— Цікава книга?

— Доволі непогана, сер.

— Давайте продовжимо. Ви повернулися до себе й продовжили читати «Зачаровану любов». О котрій годині це було?

— Десь о пів на одинадцяту італієць вирішив іти спати. Тому прийшов провідник і розстелив ліжко.

— Тоді ви теж лягли й заснули?

— Ні, сер. Я ліг, але не засинав.

— Чому ви не спали?

— У мене був зубний біль.

— Отакої! Це дуже болісно.

— Доволі болісно, сер.

— Ви щось спробували вдіяти?

— Я використав трішки гвоздикової олії, що трішки послабило біль, але все одно мені не вдалося заснути. Я увімкнув світло над головою та продовжив читати — це зайняло увесь мій час.

— І ви не спали всю ніч?

— Мені вдалося заснути лише о четвертій годині, сер.

— А ваш компаньйон?

— Італієць? Він одразу захропів.

— Він не покидав купе усю ніч?

— Ні, сер.

— А ви?

— Ні.

— Ви щось чули уночі?

— Не думаю. Тобто, нічого незвичного. Потяг потрапив у замет, тому все було дуже тихо.

Пуаро замислився на декілька секунд, після чого продовжив допит.

— Добре, що тут можна ще додати? Чи можете ви пролити хоч якесь світло на цю трагедію?

— Боюся, що ні, сер. Вибачте.

— Чи ви знаєте про якісь непорозуміння між вашим господарем та містером Мак-Квінном?

— О, ні. Містер Мак-Квінн — дуже делікатний джентльмен.

— Де ви служили до містера Ретчетта?

— У сера Генрі Томлінсона, на Ґросвенор сквер.

— Чому ви покинули службу в нього?

— Він поїхав до східної Африки, і більше не потребував моїх послуг. Але, гадаю, він часто мене згадує. Я працював у нього не один рік.

— І скільки років ви працювали на містера Ретчетта?

— Понад дев’ять місяців, сер.

— Дякую, Мастерман. До речі, ви курите трубку?

— Ні, сер. Я курю лише дешеві цигарки.

— Дякую вам. Це все.

Пуаро вдячно вклонився.

Камердинер зніяковів на секунду.

— Вибачте, сер, але я хочу вам розповісти про ту американку. Вона каже, що знає все про вбивцю. Вона надзвичайно схвильована.

— У такому разі, — відповів Пуаро, — ми повинні її терміново побачити.

— Покликати її, сер? Вона вже давно вимагає, щоб зустрітися із кимось і розповісти усе. Провіднику ледь-ледь вдається її вгамувати.

— Доправте її до нас, друже. — сказав Пуаро. — А ми послухаємо її історію.

4

Свідчення американської леді

Місіс Хаббард прийшла у вагон-ресторан дуже збудженою та схвильовано розмахувала руками.

— А тепер скажіть мені — хто тут у вас головний? У мене є деяка важлива інформація, дуже важлива, і я хочу її розповісти тому, хто за це відповідає. Якщо ви, джентльмени…

Її погляд пробіг між усіма трьома особами. Пуаро підійшов до неї.

— Мадам, розкажіть усе мені, — промовив він. — Але, спершу, сядьте, будь ласка.

Місіс Хаббард важко присіла на стілець навпроти нього.

— Ось що я вам хочу розповісти. Минулої ночі у вагоні трапилося вбивство, і вбивця був саме у моєму купе!

Вона зробила певну паузу, щоб надати значимості власним словам.

— Ви впевнені в цьому, мадам?

— Звісно впевнена! Ще б пак! Я знаю, про що говорю. Я вам зараз усе розповім. Я вже майже спала в себе в ліжку, але раптово прокинулася і в абсолютній темряві відчула, що в моєму купе знаходиться чоловік. Я була така нажахана, що не могла кричати, думаю, що ви зрозумієте мене. Я лежала й думала: «О, ні, мене зараз уб’ють». Ви собі не уявляєте, як я почувалася. Ці жахливі потяги — ніхто мене не врятує. І я подумала: «Нехай, але він не отримає моїх прикрас, так як, я поклала їх у панчоху та заховала під подушкою — це, звісно, не було дуже добре. Але чому саме я — жертва?

— Ви усвідомлювали, мадам, що у вашому купе знаходився хтось?

— Так, звісно. Я лише лежала з заплющеними очима і думала, що мені робити. Я була дуже щаслива, що моя донька не знала, в якому я була становищі. Згодом, завдяки своїй спритності, і я простягнула руку до дзвінка провіднику. Я натискала й натискала, але нічого не було — я вирішила, що моє серце перестало битися. «О, ні», — сказала я собі, — «напевне, вони повбивали усіх людей у потязі». Якраз була зупинка і в повітрі стояла абсолютна тиша. Проте я продовжила тиснути на кнопку дзвінка і о! полегшення, коли почула чиїсь кроки і стук у двері купе. «Заходьте!» — скрикнула я, і увімкнула в той же час світло. І, ви можете в це