Читати книгу - "Долина совісті"

мухи, навмисно не помічаючи на уроках його піднятої руки. Він і далі дошкуляв їй, анітрохи не бентежачись. Йому було все одно, якої думки про нього буде вчителька. Важливий результат.

Нарешті, примелькавшись географічці, остогиднувши їй мало не до печінок, — Влад перестав ходити на її уроки.

Він вивчив її розклад і чудово знав шкільні коридори. Доводилося бути напоготові, бо за тиждень пишноволоса дамочка вже щосили ігнорувала звичні маршрути: її помічали то на першому поверсі в малюків, то в спортзалі, то в столярній майстерні. Здавалося, вона просто гуляє школою, і нікому й на думку не могло спасти, що географічка блукає, наче той неупокоєний дух, у пошуках одного прогульника, у пошуках надокучливого Влада Палія. Можливо, вона й сама не усвідомлювала цього — однак страшенно лютилася:

— Де Палій?! Я знаю — він був сьогодні на двох перших уроках! Ось, його присутність відзначено в журналі! Перекажіть цьому прогульникові, що він отримає підсумкову одиницю і його не переведуть до наступного класу!

Географічка ж бо й раніше не була взірцем доброти та людинолюбства, а тепер і поготів перетворилася на справжню фурію. Двійки сипалися, як із рогу достатку, в завучки волосся сторчма встало, коли вона розгорнула багатостраждальний журнал…

— Вона тебе уб’є, — серйозно застерігав Ждан. — Вона ненормальна якась. Нащо ти її дражниш?

Дімка мовчав. Дивився запитливо.

Від тієї сумбурної осінньої розмови вони ніколи більше не поверталися до слизької теми. Владу зручніше було вважати, що Дімка не повірив йому.

— Ти думаєш, вона тобі зрадіє? — запитав якось Дімка на автобусній зупинці, де розходилися їхні шляхи зі школи.

Влад пропустив свій автобус. Поштурхав носаком черевика сірий сніг:

— Думаю, вона упісяється від щастя. І шибоне мені підсумкову п’ятірку. Готовий об заклад побитися.

— Ні, — сказав Дімка, проводжаючи поглядом інший автобус, свій. — Але ти мені… розповіси, як справа обернеться?

Влада охопив кураж:

— А хочеш, я прямо при тобі? На твоїх очах? Хочеш це побачити?

* * *

Журнал він випрохав в учительській, сказав, ніби географічка просить, а Владу довіряли. Затиснувши під пахвою заповітний документ, він рвонув до кабінету географії — зараз там нікого не було, крім пишноволосої жертви, та ще вовтузився під партою Дімка — вдавав, що загубив ковпачок від ручки…

Двері розчахнулися від сильного поштовху. Легко і нечутно.

Географічка сиділа за вчительським столом, обличчя її зсіріло, в очах скорбота. Вона роззявила було рот, щоб висповідати ідіота, котрий відкриває двері з ноги…

Та так і завмерла — з відвислою щелепою.

Влад усміхнувся.

І географічка, як у дзеркалі, посміхнулася у відповідь! Здається, він уперше бачив її посмішку.

Щезли зморшки. Зникла похмурість. Широко розплющилися вічно примружені очі — карі, молоді, наївні. Географічка сиділа перед Владом — і широко усміхалася, гарненька, помолоділа відразу років на десять, весела добра жінка.

Влад не бачив застряглого під партою Дімки, але відчував його напружений погляд.

— Добридень, — почав було Влад. — Я от самостійно журнал приніс… Перепрошую, тут у мене склалися такі обставини… Така тема… Але я працював самостійно, вивчив три нові, а ви ж сьогодні ставили всім підсумкові з оцих тем, я бо самостійно працював, будь ласка, поставте й мені… Я теж працював над цими темами, хоча й самостійно…

Говорити можна було будь-що, але опорних слів — три: теми, працював, самостійно.

— У тебе зовсім немає совісті, — сказала географічка таким тоном, яким зазвичай зізнаються в коханні.

Помутнілим поглядом зазирнула в журнал…

І вліпила Владові підсумкову «четвірку».

— Ти так багато пропустив… І ти ж не писав контрольної…

Влад акуратно висмикнув з-під рук географічки журнал. Він був розчарований.

— Дякую… До побачення.

І вийшов, залишивши пишноволосу з дивною посмішкою на обличчі — і Дімку, скоцюрбленого під партою.

* * *

— Це все-таки не п’ять, — підсумував Дімка, розглядаючи журнал. — Це чотири.

— Ти все бачив? — з притиском поцікавився Влад.

— Але це чотири, — повторив Дімка. — Це все-таки не «відмінно».

— Але ж вона збиралася ставити мені одиницю!

— А може, вона в тебе закохалася, — припустив Дімка. — Вона ж поводиться як закохана. Коли тебе немає — лютиться і розшукує, а коли ж раптом з’явився — все пробачила… І потім — це ж не п’ять. Це чотири.

— То ти мені не віриш? — перепитав Влад.

— Але ж це маячня, — тихо відповів Дімка. — Це ж… усе інакше можна пояснити. По-нормальному… Ось якби ти… на відстані рухав предмети… Або запалював сірника — поглядом… Тоді так…

І обоє надовго замовкли. Журнал треба було негайно здати назад у вчительську — проте вони сиділи один навпроти одного на холодному, дуже широкому підвіконні четвертого поверху і чекали бозна-чого.

— Ти знаєш… — непевно почав Дімка.

— Що?

— З’їжджу-но я до бабусі, — сказав Дімка впевнено, так, начебто прийняв нарешті важливе рішення. — На вихідні. І там застрягну. Придумаю щось… Тож ти не дивуйся, в понеділок я до школи не прийду…

— Адресу бабусину залиш, — по паузі попросив Влад.

— Навіщо?

— Дурень, — розлютився Влад.

— Може, і дурень, — зітхнув Дімка. — Але це дуже важливо. Для мене.

І замовк.

Можливо, він хотів би розповісти, як страшно бути схожим на похмуру географічку. Або на ридаючу Ізу. Чи як страшно було йому в реанімації…

— Розумію, — сказав Влад. — Зрештою…

І подумав: а раптом? Раптом Дімка повернеться через тиждень, задоволений і здоровий, лясне Влада по плечу… і поверне йому його «дурня»?

А раптом!

* * *

У понеділок Дімка не прийшов до школи.

Владу наснилася якась маячня. Мережі, нитки, вокзали, одвічні запізнення на потяг, коли треба бігти, але незмога й із місця зрушити…

У вівторок Дімки все ще не було.

У середу — Влад спеціально нікуди не швендяв, сидів удома — зателенькав міжміський дзвінок.

— Приїжджай, — хрипко мовив незнайомий голос, у якому заледве вгадувалися Дімчині інтонації. — Селище… Вялки… Канатна, будинок три…

За десять хвилин Влад уже мчав за автобусом. За півгодини — трясся в електричці.

Маму чекала лаконічна писулька: «Усе гаразд, терміново поїхав, Дімка хворий. Подзвоню».

Стемніло. Влад метався по платформі станції Вялки, намагаючись знайти хоч когось, хто знав би дорогу до вулиці Канатної…

Двері відчинила до смерті перелякана бабуся. Не знімаючи брудних черевиків, Влад влетів до кімнати, і Дімка, зробивши над собою явне зусилля, звівся на ліжку.

— Привіт, — сказав з награною веселістю. — Я і не думав, що ти так швидко доберешся…

Згодом, коли Дімка помітно порум’янів, коли Влад зателефонував мамі та заспокоїв її, і коли Дімчина бабуся теж трішки заспокоїлася — ввалилися Дімчині батьки. Якщо раніше Влад лише чув ідіому «очі