Читати книгу - "Долина совісті"

на лобі» — то тепер випала нагода побачити, що це означає.

А ще пізніше, коли обидвоє тряслися пліч-о-пліч у машині Дімчиного батька дорогою до міста — Владів друг прошепотів ледве чутно:

— Розумієш… Страшенно до лікарні не хотілося. А так… можна терпіти, нічого страшного. Якби не ці панікери…

І Влад із вдячністю потис йому руку.

* * *

Мама розливала суп. Спершу в глибоку тарілку із синьою облямівкою — Владу, потім у глиняну миску з візерунками — собі. Раніше таких мисок було чотири: одну розтовк Влад ще рочків у п’ять, другу — знов-таки Влад торік, а третя розбилася сама, з доброго дива зісковзнувши з краю раковини.

Залишилася одна, і зараз у ній парував суп.

Влад нарізав хліб. Простягнув окраєць мамі. Він завжди залишав їй окрайця, навіть коли був маленький.

— Як там Дімка? — поцікавилася мама.

— Уже добре, — відгукнувся Влад. Овочі в його тарілці плавали туди-сюди, скоряючись ложці-веслу. Влад дивився, як мама їсть, як падають у тарілку самотні краплі, як порожніє глиняна миска, як меншає на столі окраєць.

Суп у його тарілці вистигав.

— Ти чого? — насторожено запитала мама.

— Нічого, — Влад зітхнув. Йому здавалося, що між ним і мамою проведено поперек кімнати крейдою жирну риску.

— Наступного тижня нарешті потеплішає, — кинула мама. — І так піввесни з’їдено невідь-яким циклоном…

— А давай купимо ще один квітковий ящик, — запропонував Влад.

Мама витерла губи серветкою. Легко підвелася — виникла за останні роки повнота не зуміла обтяжити її рухи. Давалася взнаки юнацька любов до волейболу і походів.

Влад дивився, як мама миє тарілку. Як споліскує чашку з-під чаю, яку Влад полінувався вимити вранці.

— Мам…

Вона відразу ж обернулася:

— Так?

Уявна риска висіла між ними, як білизняна мотузка. Влад чомусь був упевнений, що мама її теж бачить.

— Мам, розкажи, як ти мене вибирала.

…З часів Владового дитинства цю ритуальну розповідь повторено було тисячу разів. Маленький Влад слухав її значно охочіше, аніж будь-яку казку, щоправда, тепер він рідко звертався до мами з традиційним проханням. Востаннє — напевно, роки з півтора тому.

Мама посміхнулася, витираючи руки рушником, долаючи казна-чому виниклу зніяковілість:

— «Захотілося мені сина. І прийшла я в спеціальне місце, де було багато маленьких дітей…»

— «І всі вони лежали в ліжечках…» — підхопив Влад.

— «…І взялася я вибирати собі найкращого хлопчика, але не могла вибрати. Але потім побачила тебе, і зрозуміла — ти мій син. І забрала тебе додому…»

— Ти, по-моєму, щось пропустила, — сказав Влад.

— Пропустила, — тихо зізналася мама. — Як мені забороняли це усиновлення. Як чіплялися до того, до сього… А особливо їм не подобалося, що я незаміжня…

Уявна риска-мотузка важко гойднулася.

— А все-таки… Як ти мене вибрала?

Мама подивилася на свої руки, на затиснутий у них мокрий рушник:

— Це було таке свято… Коли мені таки дозволили. Удома вже стояло ліжечко, у шафі — все, що треба… Ванночка, нагрівач для харчування… А коли я опинилася… серед цих ліжечок… мені стало страшно, Владку. Дивлюся… Годі вибрати! Не можу зважитися. Позаду сопе нянечка… Усі вони сплять. Дисципліновано так… Дотепер не розумію — чому вони всі спали? Ніхто не плакав? Навіть ті, хто лежав із розплющеними очима…

— Я спав?

— Ні, ти дивився.

— На тебе? Може, я посміхнувся?

— Ні. Ти просто дивився… Можеш вірити, можеш ні, але я справді зрозуміла, що вибір зроблено. Відразу.

— Ти брала мене на руки?

— Ну, звісно…

— Ти спочатку вирішила, що я — твій, а потім узяла мене на руки? Чи спершу взяла, а потім вирішила?

Мама завагалася. Подивилася на Влада здивовано:

— Не пам’ятаю…

— Ну, згадай, будь ласка. Як довго ти мене тримала? Хвилину, півгодини?

Мама довго мовчала, звівши брови.

— Я носила тебе по проходу між ліжечками, — сказала вона нарешті. — А нянечка все сопіла… І чогось чекала від мене… Щоб я поклала тебе на місце і йшла оформляти документи… А мені не хотілося тебе класти на місце…

— Мамо, — мовив Влад. — Коли ти сказала їм, що береш мене, саме мене… Вони не намагалися тебе відраяти?

Мамині брови остаточно зійшлися на переніссі. Двома вертикальними лініями пролягли колись непомітні зморшки:

— Владку… Ну, чому ти запитуєш… Звідки в тебе ці дурні думки?

— Ну, намагалися? Не говорили щось… про згубну спадковість, наприклад? Чи про якісь дивні речі, пов’язані саме ось із цією дитиною? Не пропонували тобі інших? Не просили подумати, повибирати ще?

— Владку, — мовила мама по довгій-довгій паузі. — Ти мене лякаєш. Що знову? Що знову з тобою відбувається? Я думала, все минулося… Перехідний вік… Я сподівалася… І от — знову…

Владу стало шкода її. Так шкода, що заболіло горло.

— Мамо, — наважився він, подумки розриваючи риску, як бігун-переможець рве фінішну стрічку. — Я тобі розповім… Тільки ти вислухай усе, гаразд? До кінця. Добре?

І заговорив, сидячи над захололим супом. Мама спершу стояла, бгаючи в руках рушник, потім підійшла і сіла навпроти, а рушник поклала на коліна.

— Усе? — перепитала вона, коли Влад охрип.

— Усе, — сказав він безнадійно, бо уявна риска, виявляється, нікуди не ділася.

Мама помовчала, підперла щоку кулаком і несподівано посміхнулася:

— Коли мені було одинадцять, я цілий місяць була переконана, що в мене якась страшна невиліковна хвороба. Етап, пройдений у певному віці всіма дівчатками, став для мене моторошним потрясінням… А треба ж було просто розтулити рота і зізнатися матері. Ото й по-всьому.

— Ну, в тебе і паралелі, — Влад мимоволі посміхнувся у відповідь.

— А що ти думаєш? — незворушно гнула своєї мама. — Ти нафантазував собі бозна-що… Ну чому ти не розповів раніше?! Коли це всі твої клопоти… Хлопці провідують тебе під час хвороби. І що? Ну, люблять тебе в класі. Ну, маєш авторитет. Це жахливо, правда?

— А Іза?

Мама зітхнула:

— У моєму класі одна дівчинка мало не наклала на себе руки через нещасливе кохання. З мотузяної петлі витягли. Тепер — зразкова дружина і мати, у неї трійко діток, молодший — твій ровесник… Та закохалася в тебе ця Іза, а тобі, як і всім пацанам у цьому віці, просто очей бракує… Простих речей не помічаєте…

— А табір?

— А що — табір? Он, у новинах показували, в одному селищі на весіллі сорок чоловік насмерть отруїлися. Чи то грибами, чи тістечками.

— Але в таборі…

— Владку, ну, не мели ж ти дурниць. У другому класі ти був у санаторії місяць, навіть півтора… Твої однокласники спокійнісінько пережили цей час без тебе. У третьому класі Дмитрик, твій друг, потрапив до лікарні… Дмитрик — не