Читати книгу - "Уріж та його духи"

має до опирів жодного стосунку. За зумисну образу опирів покарають навіть дитину. Але всі покарання попередньо виносяться на суд громади опирів, серед яких є Старший. Тоді вирішують, як саме покарати. Якщо родина була лояльною до опирів, винного можуть на перший раз пробачити.

Кожен опир виконує якісь функції, як повідомляє Іван Франко в нарисі «Спалення опирів у селі Нагуєвичах 1830 року». Є опирі від збіжжя, від худоби, від людей. Над ними є Старший в місцевій громаді, і є Старший в краю. Колись Старший мешкав у с. Медвежа на Дрогобиччині. Але, гадаю, і над ним був теж Старший. Отже, стан опирів нагадує таємний орден. Церква завжди противилася самосуду над опирями, й, напевно, звідти пішла чутка, що опирі є і серед священиків, і у владі. Після спалення опирів у Нагуєвичах розповідали ніби Старший в краї змушений був сховатися у Дрогобичі в василіянському монастирі, але й це не гарантувало йому безпеки й могло вплинути на репутацію монастиря, а тому його переправили до Крехівського монастиря. Жодне етнографічне дослідження, за винятком Франка, не повідомляє про саморганізацію опирів та їхню ієрархію, хоча без такої організації люди з особливими потребами не могли б протриматись аж до XXI століття. Ритуали опирів невідомі, оточені суворою таємницею. Можливо, вони настільки природні, що не впадають в око.

Винниківські опирі збираються в Лозах, я про це чула ще в дитинстві. Гостяться, вирішують свої справи, може, навіть приносять жертви. Розпитуючи людей, наштовхуєшся на їхнє небажання розповідати. Так, кажуть вони, опирі є, можуть заподіяти шкоду. Виглядають так само, як всі люди, і вмирають так само, хіба що часом більше мучаться, і тоді треба розбирати стелю, щоб душа вийшла із тіла. Отож у Лозах опирі зустрічаються у певні дні. Заховатися в тих хащах дуже легко, але ще легше заблудитися. Там незатишно, під ногами чвакає вода, повно павутини, гусіні, комах. Там водяться куріпки, зайці, лиси, і навіть переховуються вовки. А стежки кружляють по колу, або заводять у безвихідь.

Опирі палять вогонь, п’ють горілку, б’ють в бубон і цілковито впевнені, що ніхто їм не завадить. Бо навіть виявляти цікавість до їхнього життя небезпечно. Невідомо за допомогою яких магічних засобів опирі потинають. Зараз це слово перейшло в лексику звичайних людей. «Мене потинає» — означає вияв гніву. Потинати — тяти, зрубати або зрізати серпом, наче перерізати жилу, по якій тече кров. Але про пиття крові опирами не йдеться. Вираз пити кров — означає поступово знесилювати людину, а потяти — це відрізати людину чи тварину від джерела сили, приректи її на швидку смерть.

Гадаю, опирі не діляться своїми секретами ще й тому, що не хочуть порушити природній баланс. Вони знають, як захиститись від пошесті. Наприклад, пов’язати під коліном полотно-сирівець, і деякі люди навіть наслідували їх під час епідемій. Можливо, їхня магія схожа на способи полювання, підглянуті в хижаків, включаючи гіпноз. І потинають вони слабких, приречених, як це роблять вовки. Звідси, напевно, і міф про перевертнів-вовкулак. Вони завжди відмежовують себе від звичайних людей, тобто не допомагають їм, як один вид тварин не допомагає іншим. Я не вірю в роблених опирів — вони просто пізно відкрили в собі цей дар.

Відьми можуть надавати допомогу людям, здебільшого, психологічну. Опирі допомагають тільки своїм. Вони використовують людей, як пастухи використовують стадо. Вони, напевно, й різняться від людей генетично. Відьмам доводиться роками розвивати свій дар, але опирі все отримують при народженні, і для збереження своєї раси мусять жити в громаді.

Цей замкнений світ, світ опирів знав часи кращі й часи гірші. У них упродовж тисячоліть виробились різні способи захисту, хоча абсолютний захист існує лише тоді, коли в них не вірять. Як-от зараз не віриш ти, читачу. Нікому не спаде зараз звинувачувати опирів у епідемії грипу, принаймні, я про це не чула. Опирі мають чудовий імунітет і міцне здоров’я, тому й організм довго бореться зі смертю.

Їхня функція — бути санітарами для людської громади. Жертвами опирів стають ті, «кого не жаль». Тобто здеґрадовані фізично чи морально люди або приречені, їх і потинають. Потяти когось — це наче ініціація опира. І потинають вони також тих, хто становить загрозу їхньому існуванню. Але зроблять це так, щоб смерть виглядала якнайприроднішою.

У нас на Границі жив собі один бідний чоловік Миросько. Він ніде не працював, попивав собі й не міг забезпечити родину, на якій, здається, висіло прокляття вбогості. У нас він якось рубав кілька днів дрова й поводив себе дуже скромно.

Одного пізнього вечора він прийшов на подвір’я винниківського священика увесь закривавлений. Той подумав, що Миросько такий п’яний, що навіть говорити не може, й випровадив на вулицю. Йшли хлопці, побачили це і відвели Мироська, що стікав кров’ю, додому. Затуркана родина не викликала швидку, і чоловік стік кров’ю. Виглядало так, ніби він роздер шию об щось гостре, напевно, у паркані був цвях. Міліція не стала відкривати кримінальну справу щодо смерті цього нікчемного чоловіка, люди зібрали гроші на похорон і довго обмовляли священика, який не виявив християнського милосердя. Якби викликали швидку, чоловіка можна було б врятувати. А цвяха ніхто не шукав, може, й не було ніякого цвяха.

Ще один втопився в калюжі. Теж пияк, нікому не потрібний. Коло колишнього панського фільварку у Винниках був невеличкий ставок. От коло нього й знайшли вранці того чоловіка, з самого краю, де й втопитись не було як. Ще одного знайшли на березі річки. Сказали, що втопився. Ганебна смерть для пияка. Підозру викликає лише те, що обидві смерті сталися на території, пов’язаній з опирами.

І ще одна, що виглядає геть безглуздо. Двадцятилітній хлопець вийшов з дискотеки й сів під стіною клубу. Коли всі почали розходитися, він залишився. А на ранок його знайшли мертвим. Клуб у Винниках майже навпроти фільварку й колишнього костелу. Чомусь цю історію довго не обговорювали. Так наче всі погодились з тим, що потрібно кимось жертвувати.

Щоб не було посухи, а в нас її справді не буває, або навпаки сльоти, щоб худоба не гинула… Такі умови співіснування опирів і людей у мирні часи. А в немирні опирі із мисливців стають здобиччю. Як у селі Нагуєвичі 1831 року, коли за наклепом семилітнього недоумкуватого хлопчика було спалено й покалічено кілька чоловіків, серед яких не всі були опирами. Такий собі процес Салемських відьом. До речі, у нас не збереглося розповідей про неживих опирів, про те, що діється, коли опир помирає.