Читати книгу - "Король Буків, або таємниця смарагдової книги"

за пазуху, зітхнув Шмигун і взутою ногою копнув свого пасажира — помідора.

— Твоя правда, — глипнув очима Понтій, — шматочок м’ясця зараз би не завадив.

— М’ясця не м’ясця, проте минулого разу на цьому місці ми їли дещо поживніше, — зітхнув Шмигун.

Гаврик від слів лепрехуна аж закашлявся.

— Ти маєш на увазі гоґоль-моґоль? Ні, даруйте, я більше не хочу таких делікатесів. За якихось пів-ложки яйця мене ледь не перетворили на барбекю. Коли хочеш, цього разу сам кради яйця. Попроси он Джульєтту… Що скажеш, Джульєтто?

— Що я скажу?.. — раптом незрозуміло загорілися її очі. — Точно! Ми ж пили тут гоґоль-моґоль! Потрібно було розповісти про це Спартові. Що я скажу… — Вона обвела всіх загадковим збудженим поглядом. — Я скажу, що мушу роздобути кілька тих яєчок і повернутися в Долину Драконів!

Джульєтта блискавкою шугонула в небо.

— Я скоро повернуся! — гукнула вона вже з-під хмар. — Чекайте в Понтієвій печері! Ми скоро… — Останніх слів уже ніхто не почув.

Джульєтта віддалялася в напрямку вулкана.

Її друзі були просто збиті з пантелику.

— У неї точно вавка в голові, — за хвилю кинув Понтій. — Ото вже втріскалася в того Спарта.

— Вона що, вирішила вмовити драконів летіти з нами, розкривши їм рецепт приготування гоґоля-моґоля? — дивувався Шмигун.

— Я нічого не розумію, — мовив Гаврик, проводжаючи поглядом цятку в небі, що недавно ще була великою драконицею.

Раптом друзі почули писк Петяки:

— Рятуйте! Допоможіть, друзі!

Гаврик, Шмигун і Понтій поглянули на вільху, на гілці якої сидів горобчик, і побачили, що вона порожня. А з того боку річки давали драпака двоє крилунів.

Доки всі спостерігали за Джульєттою й намагалися збагнути її вчинок, летючі слуги Нарита підкралися тихцем і схопили Петяку.

Єдиною, хто міг би наздогнати й провчити викрадачів, була Джульєтта. Та вона в цей час уже спускалася на верхівку Курячого вулкана.

Помста

Петяка разом з товаришами дивився услід Джульєтті, яка з якогось дива вирішила повернутися в Долину драконів. Ось чому він не помітив двох крилунів, що спочатку спостерігали за всією компанією, ховаючись у сусідній вільсі, а вловивши зручну мить, підлетіли й схопили горобчика пазуристими лапами.

Доки Петяка зміг щось уторопати й став кликати на допомогу, викрадачі були вже на другому березі. Крилуни швидко піднімалися у височінь.

Горобчика запроторили до торби-підпахівки одного зі шпигунів і туго затягли шнурок, що закривав її.

Кожен крилун під лівою пахвою має невеличку торбу, як кенгуру чи коала, щоб носити там крилунят.

У торбі була справжня задуха. Видно, крилуни не полюбляють мити під пахвами. До того ж там засмер— ділися рештки якоїсь їжі, якою, очевидно, потвори годували своє останнє потомство.

Скільки Петяка пробув з крилунами в повітрі, він не знав. Горобчик тримався як міг, жадібно хапаючи ротом дорогоцінне повітря, та за декілька годин відчув, що непритомніє.

Петяка був непритомним хвилину чи, може, цілу добу — хтозна. Коли він отямився, то побачив над собою вузеньку шпаринку, крізь яку до торби пробивався тоненький промінчик світла. Видно, під час польоту шнурок трохи ослаб, і, отримавши порцію повітря, Петяка прийшов до тями.

За прохмінчиком світла Петяка здогадався, що надворі зараз день.

Не було чути тріскотіння прозорих крилунових крил, тому горобчик подумав, що його викрадачі саме примостилися десь перепочити. А що, коли вони сіли не просто дати перепочинок крилам, а вирішили підкріпитися?! Невже прийшов останній час Петяки?

Крилуни заговорили.

— Ти пам’ятаєш це дерево?

— Ще й як. Од пуза ми колись тут гороб’ятинкою поласували. Ті дурники так закохано воркотіли, що й не помітили нас. Ги-ги-ги…

— А пам’ятаєш, як апетитно пищала та солоденька налякана парочка?

— Таке питаєш. Ми зараз сидимо на тій самій гілці, де було їхнє гніздо. Горобчиху, до речі, я проковтнув разом із гніздом. Така собі канапка… ги-ги-ги…

У Петяки похололо в грудях. Невже, невже це ті самі?.. Невже це вони — вбивці?

Ні, хіба могла бути на світі така несправедливість: він ціле життя мріяв зустрітися віч-на-віч з виродками, які зробили його сиротою, зустрітися й побачити у їхніх жорстоких очах передсмертний жах, а натомість його ж таки життя висить на волосинці. І його щомиті можуть обірвати вбивці його батьків…

— А знаєш, — Петяка знову почув ненависний голос, — дивно, що в гнізді тієї парочки не виявилося жодного жовторотого вилупка.

— Не встигли наплодити… ги-ги-ги… Треба було дати їм трохи часу й повернутися сюди за кілька місяців. От тоді й посмакували б голопузими сліпенькими пташенятами… ги-ги-ги… Що не кажи, а безпері горобчики смакують набагато краще.

Петяка готовий був роздерти негідників на шматки. Кров у його жилах то холола від усвідомлення почутого, то закипала від ненависті до мерзотників. Далі просто так слухати Петяка не міг. Він вирішив діяти.

Горобчик щосили став клювати стінки крилунової торби. Та ба… шкіра її була настільки грубою, що потвора нічогісінько не відчула. Петяка намірився не здаватися, допоки його вороги або ж він сам не попадають мертвими.

Горобчик узяв довгу суху галузку, що валялася на дні, просунув її в шпарку між шнурівкою й почав совати нею туди-сюди.

— Ой! Ги-ги-ги! — зайшовся реготом крилун.

— Чого це ти шкіришся? — здивувався його напарник.

Та, залоскотаний Петякою, шпигун і слова не міг мовити, він лише реготав так, що аж тряслася гілка, на якій обидва крилуни сиділи.

— Та що ти розійшовся? Що смішного, скажи?

— Ги-ги-ги! Ой-ой-ой! Га-га-га!.. Ой, умру!.. — захлинався від сміху крилун.

Другий крилун починав дратуватися.

— Негайно кажи, чому смієшся, — прогугнявив він. — Може, з мене?

Петяка тим часом не припиняв лоскотати свого поневолювача. Той, силкуючись однією лапою почухати під пахвою, підняв іншу, під якою, власне, й орудував бадилинкою горобчик.

Другий же подумав, що його товариш справді кепкує з нього, та ще й показує на нього пальцем.

— Ну, зажди! — загарчав ображений крилун. — Зараз я тобі!..

Він кинувся на свого поплічника з кулаками й учепився в нього зубами та пазурами. Приголомшений раптовим нападом, другий крилун обвив хоботом горлянку свого ще нещодавнього друга, і вони вдвох, ревучи і борюкаючись, звалилися майже з самої верхівки дерева на землю.

Крилун, що в мить приземлення опинився знизу, втрапив головою прямо на каменюку. Від страшного удару його щелепи мимохіть стислися й зуби мертвим хапом замкнулися на кадику другого крилуна. Обидві потвори за мить випустили дух.

Петяка трохи оговтався після падіння й почав вибиратися на волю.

Шнурівка на торбинці, в якій сидів горобчик, ще більше ослабла, і розв’язати її було нескладно.

Петяка випурхнув на волю. Він одразу впізнав рідні місця, рідне дерево,