Читати книгу - "Ностальгiя"

чіпляючись гострими пазурами за розкриті краї сумки, ніяк туди не влазила, довелося впихати силою. Затягнув замок-блискавку, щоб не вискочила, зоставивши невеликий отвір, у який потім по одному повкидав кошенят, і зашморгнув сумку наглухо.

От і все, прощавай, Марусино Безхатня.

Ні, ще не все. Сумка в його руці пручалася, мов жива, пручалася, дряпалася і кричала, він не наважився з такою сумкою сісти до автобуса і пішов пішки. Людей на вулиці, дякувати, не було, ліпив мокрий сніг, лапатий і липкий (що ж то була за пора — зима чи така вередлива весна?), той сніг заліплював очі, Микола низько нагинав голову і знову бачив мокрий, брудний сніг, що чвакотів під ногами. Він ішов довго, пішки ішов через Березняки, потім до Ленінградської площі, потім Харківським шосе у бік Червоного хутора, йшов і йшов, наче хотів хоч так доточити життя Марусині Безхатній і її діткам, теж Безхатнім, а важка сумка кричала, пручалася, просила пощади, не розуміючи ні людей, ні їхнього гуманізму. Господи, молилася сумка, земля ж така велика, чому нам усім так тісно на ній?..

Ветпункт містився у невеличкому одноповерховому будиночку, з подвір’ям, садочком, з верандою, і якби не вицвіла синя табличка на ньому, то подумав би, що тут хтось живе.

Микола підійшов до дверей веранди і чомусь постукав, легенько так, зігнутим пальцем. Потім зайшов і побачив товстелезного чоловіка у білому брудному халаті із закасаними рукавами, руки його були короткі, товсті й волохаті, і на Миколу повіяло крутим лікарняним духом — чи від того чоловіка, чи, мабуть, тут і стояв такий різкий запах.

— Що там у вас? — спитав товстун товстим голосом.

— Коти.

— Лишай?

— Стригучий, — кивнув Микола, завваживши, що й він уже говорить позиченими словами.

— Залиште отам. — Товстун відчинив двері і показав на подвір’я, де стояло кілька дерев’яних кліток із заґратованими дверцятами, схожих на кролячі.

Микола відчинив одну з них, швидко пересадив туди Марусину, кошенят, зачинив дверцята й подався геть; йому здавалося, що хтось весь час дивиться йому в спину.

Увечері він сидів у Ашота в барі і розповідав, як воно все вийшло.

— Вай, вах, — вражено крутив Ашот головою і говорив скоромовкою, на діалекті, так, що Микола не все розумів. — Вай, мій талісман, цавид танем[2]!.. Тепер я прогорів.

Миколі не подобалися ця його гра, це блюзнірство і безоглядна самовпевненість і хвалькуватість. Ашот пишався навіть своїм плескатим носом, зовсім не схожим на вірменський, казав, що колись займався боксом (звичайно ж, був чемпіоном) і йому пошкодив носа мало не Кассіус Клей. Розплющив, можна сказати. Це ж треба, навіть свій ґандж піднести на рівень захоплення.

Микола завжди поблажливо ставився до тих вихвалянь, його навіть тішили наївні вияви патріотизму, на які слабував не тільки Ашот.

— Ара, ти лиш подумай своєю головою: ваш Поркуян — вірменин, Мунтян — вірменин, д’Артаньян — вірменин і навіть Сальваторе Адамо — це не хто інший, як Саркіс Адамян.

Молодці хлопці, посміхався на те Микола, хоч знають, чийого батька вони діти, не те що наш брат.

Але цього разу Миколу щось їло, будило злість, і, якби Ашот заспівав старої про вірменський коньяк, який виписують навіть для англійського королівського двору, про сигарети «Ахтамар» та севанську форель-ішхан, Микола б неодмінно спитав, чому він покинув той рай і прибився до київського бару. Предків його розкидав по світу геноцид, то горе, трагедія, а що Ашота погнало з рідних країв?

— Ти от кажеш, що тобі розбили носа, — мовив Микола. — А знаєш, як мене товкли у Єревані?

— Та невже? Хто? — не вірив Ашот. — Наша гостинність…

— Слухай, — перебив його Микола. — Гостинність… Приїхав якось до Єревана ваш емігрантський поет із Франції, Каренц, не чув?

— Ні.

— Ну от. А ти кажеш, Саркіс Адамян. Далеко куцому до зайця. Так от, коли почув Каренц, що українці вивчають вірменську мову, то не повірив.

— Чого ж, нашу мову хотіли зробити головною в ООН, — залишився собою Ашот.

— Помовч. І от Каренц попросив мого друга Говіка, щоб той привів мене до нього в готель. У гості. Я пішов. Удвох із Говіком. І що ти думаєш? Каренц цілий вечір мовчав і не зводив з мене очей. Наче перед ним сидів не зашморганий студентик, а живий Ованес Туманян. Незручно казати, але я був для нього богом. Він ловив кожне моє слово, недолуго мовлене з акцентом, заглядав мені в рот, наче звідти зринало якесь диво… І плакав.

Ашот не перебивав. Микола надпив із келиха, помовчав і вів далі:

— Потім ми з Говіком вийшли з готелю в ніч. Засиділись довго, Каренц не відпускав мене. Пішки йшли нічним містом до гуртожитку. Я жив у кінці проспекту Леніна, майже біля Матенадарану. А те сталося у темній вуличці. На Абовяна, здається. — Микола знов примовк, крутив у руках келих з жовтою рідиною, наче вагався — розповідати далі чи ні.

— Ну! — підохотив Ашот. — Йдете ви вулицею.

— Ага, йдемо, а назустріч машина, такий собі невеличкий «Запорожець», ще отой, горбатий. Ну ми взяли у правий бік, а він на нас, фарами засліпив, ледве одскочили. Такі, значить, жарти. Говік йому вслід кулака показав. А, то ти нам погрожуєш! Розвертається той драндулет, і що ти думаєш? Вилазить із нього, як із троянського коня, душ сім. Ну, кажуть, у страху очі великі, але повір, я ніколи не думав, що в «Запорожець» влізе стільки людей. П’яні, вони підійшли до нас і, нічого не кажучи, почали бити. Люто, кулаками, в лице. Говік маленький, худий, навіть не захищається, тільки розкинув руки, мене затуляє. «Що ви робите, гади? — кричить. — Мене, мене бийте, то я кулака показав! Його не чіпайте! Хіба не бачите, що він наш гість? — і показує, що я білявий. — Це наш брат! Він вчить нашу мову!» А ті ще дужче. Руками, ногами. Тиждень солоно в роті було.

— Шуртвацнери[3], — сказав Ашот і підлив у Миколин келих. Потім додав несподівано: — Ну, ти ж знаєш, серед вірменів теж бувають біляві. Альбіноси. Рідко, але бувають. І взагалі ми колись були руді і з голубими очима, — сказав так, наче й сам колись мав голубі очі, а одного дня прокинувся, глянув у дзеркало — чорні.

— Ти хочеш сказати,