Читати книгу - "Без козиря"

Байда прискорив кроки. Можливо, що Семен Сухий встиг уже розповісти про його звільнення шахтарям. А такий вчинок, звичайно, мусить всіх обурити. Байда біг уже до своїх товаришів, як ображена дитина до матері. Захеканий і схвильований, він ще здалеку крикнув так, щоб почули всі:

— Хіба це не знущання?

На його голос всі скинули насторожено головами. Вони говорили пошепки, весь час озираючись на варту, що маячила на подвір'ї.

Підбурені Байдою шахтарі й собі заговорили сміливіше:

— Справді, що вони, в рабів нас хочуть обернути?

— Старий режим заводять!

І кілька чоловік знову підійшли до рудої стінки, на якій біліли об'яви.

— По дванадцять годин?

Біля об'яв стояв Семен Сухий і, закинувши назад голову, мабуть щоб краще розібрати чорні літери, водив по рядках пальцем. Байда витріщив очі й собі на білу пляму.

— Оце так розперезалися, — сказав Сухий, побачивши біля себе Байду, — читай!

— «Запроваджується дванадцятигодинний робочий день!»

— Кажи! — недовірливо проговорив Байда.

— А ось ще краще.

Поруч висів другий наказ німецько-українського командування. На ньому жирним шрифтом вирізнялися рядки:

«За псування і поламку машин і іншого шахтного майна винні будуть заарештовуватись і відсилатися до Катеринослава».

Але останній рядок був ще загрозливіший: «За невихід на роботу — розстріл!»

Під ногами, як рінь на березі, шелестів штиб. Обурені шахтарі переходили від одного гурту до другого, ніби шукаючи розради.

— Що ж це таке? — недомислено озиралися довкола вимазані в сажу, масні від поту шахтарі.

Байда був вражений не менше за інших. Він, забувши, що його, власне, це вже не обходить, теж шукаючи відповіді, безпорадно озирався навколо. У кутку стояв Гнат Убогий. Він щось сердито бубонів і бив по руці кепкою, над якою спалахами підносилися хмарки пороху. До нього підійшов охлялий з туги Люй Лі.

— Хабібула товалис, нада у земилю.

Від його слів ставало ще тяжче.

— Вони скоро всіх закопають у землю, — сказав Убогий. — Хабібулу поховаємо, Люй Лі. Ти не турбуйся.

— А живим що робити? — запитав Василь Моренко, трохи нахилений на прострелену ногу.

— Та дванадцять годин працювати їм не будемо! — відповіло разом декілька голосів.

— Сказяться вони!

— І за ту саму плату?

— Просто якась провокація!

Довкола них наелектризовувалась атмосфера. Сонце, виблискуючи на стальних обушках, викрешувало іскри, від яких, здавалося, зараз вибухне чорний порох. Коногони з задерикуватим виглядом штовхалися біля Задої, який відгризався від них з купою своїх однодумців. Коногони, з товстими петлями арапників на шиї, з виглядом уже повішених, грізно вертіли очима й підсилювали своє обурення крутими словами:

— Вам-то нічого, що за два місяці і досі не заплатили, а ми скоро виздихаємо!

— Уже й виздихаємо, — крутив докірливо головою Задоя. — Конєшно, розцінки малуваті: війна. Страна бедная стала.

— Нехай у тебе позичить. А ми дурно працювати на буржуїв не будемо!

— Попросять. — І Задоя кивнув догори. Над головами на естакаді маячив солдат у касці й з багнетом за плечима.

— І ми колись їх попросимо. Думаєш, навіки це?

Байда розповів уже про своє звільнення. Почуваючи підтримку з боку шахтарів, він тепер дав волю своєму обуренню. Його бас гудів голосніше за всіх і збуджував інших:

— Треба тільки купи держатися.

— Що вони тоді зроблять з нами?

— Якби ж усі так!

Треба було, щоб про це хтось крикнув голосно, і вони безпорадно озиралися довкола. Час уже було спускатися в шахту, проте шахтарі все ще топталися у дворі, не знаючи, на що зважитися.

— Як був ревком, тоді знали…

Хтось із задніх гукнув:

— Максим Мостовий!

Голови, як на раптовий постріл, повернулися на голос.

Кілька днів тому на шахті пройшла поголоска про втечу Мостового із тюрми, але в це не вірили. І от він з'явився. В шахтарів заіскрилися очі, наче їм прибуло сили. Де ж він? За звичкою озирнулися до воріт, але побачили тільки каски й папахи, зирнули в інший бік, де під сонцем жевріли іскрами вали вороного вугілля. Між ними ступав Максим Мостовий. На ньому була незмінна потерта шкіряна куртка і такі ж потерті чоботи, що по щиколотку грузли в штиб. Від широкого козирка на Максимове обличчя падала бузкова тінь, під очима були синці, але він посміхався. Шахтарі розступилися. Мабуть, Мостовий не знає, що тут повен двір варти й німців. Ага, помітив! Чому ж він не тікає? Шахтарі, захоплені з такої відваги і пройняті почуттям небезпеки, обступили його тісним кільцем. Дехто простягав руку, дехто по-приятельському штовхав під бік.

— Та обережніше, чорти, мене вже й без вас наштовхали. Чого це ви носи повісили?

— Та ти що, не знаєш про новий наказ?

— Розстрілами залякують? — І Максим кивнув на естакаду, на якій стояв Ганс і завбачливо дивився в інший бік.

— Ти того не бійся, — шепнув на вухо Байда.

— А чого нам боятися окупантів? Ми дома, нехай вони бояться, бо не сьогодні-завтра, а доведеться п'яти салом намазувати. Все ото від безсилля, товариші, накази їхні. На всіх робітників тюрем не вистачить, а мертві вугілля їм не будуть довбати.

— А після дванадцятигодинної праці і живі стануть мертвими…

— Охлянуть!

— Правда, це правда!

— Тут хазяї ми, а не купка грабіжників-буржуїв.

— Ти диви, який хазяїн знайшовся, — хихикнув Задоя і штовхнув сусіду, кивнувши йому на шахтну будівлю. Той потайки вийшов із тугого кола й зачукикав по східцях на плити.

— А тепер слухайте і міркуйте. Відозву нашу читали, як тут німці опинилися? Читали! Так от, Радянська Україна піднімає визвольну вітчизняну війну. В Золотоніському повіті, у Лубенському, у Куп'янському, у Чигиринському повітах уже вибухнули повстання селян. Так що ж, ми не підтримаємо їх? Чи ми не вміємо організовано виступати за свої права?

— Отож я і кажу, — гукнув Байда, — сьогодні мене, завтра другого. Треба організовано, як каже Максим.

— Ось зараз його організують, арештанта! — продовжував Задоя.

— А ти, кнур чортів, замовкни!

— Щоб знову шахту зупинили?

— А для вас це смерть! — кліпнув на нього Убогий.

— Салом заллє, от і буде смерть!

Це сказав непевним голосом, схожим на перше кукурікання півника, Ілько, який уже держався гурту коногонів. На чорних машкарах блимнули білі разки зубів, оголених посмішкою. Ілько весь спалахнув від такої підтримки і уваги до себе.

— Чи, може, будемо чекати, — продовжував Максим, — доки нам усім надінуть залізні браслети на руки? Он у Юр'ївці уже поступило на завод замовлення від начальника державної варти на десять пар наручних кайданів. Ще й зразок приклав!

До нього протиснувся Гнат Убогий і хутко щось почав говорити йому на вухо.

— Всім! — відказав Мостовий. — На похорон нашого товариша Хабібули вийти всім, товариші! Хай знають,