Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

Бог дасть… Переконувати зневірених у протилежному було чимраз важче, та врешті воскресла надія: вернувся з Києва Коновалець.

«Я прийшов на засідання Центральної Ради, — розповідав сотник, — на якій провідні автономної Української Держави провадили довгу дискусію про те, чи потрібне Україні військо. Голова уряду Винниченко переконував Грушевського, що армії зовсім не потрібно — чей не підуть російські соціалісти проти соціалістів українських. Грушевський нерішуче обстоював думку, що молода держава повинна бути готовою до оборони. Безплідну балаканину — бо про що йшлося, коли війська нема! — обірвав я, нікому не відомий старшина. Я вигукнув: „За місяць буде сформовано галицьку військову частину, дайте лише гроші!“ Мою заяву члени Ради зустріли глузливим сміхом, однак Голова Українського Військового Комітету Симон Петлюра пригасив зухвалий гармидер реплікою: „Пане сотнику, після засідання зайдіть до мене в кабінет!“ Й сказав мені Петлюра: „Винниченко — капітулянт, на нього покладатися не можна. Вертайтеся до Царицина й ведіть звідти до Києва скільки можете людей. Я ж виїжджаю на Лівобережжя: на Слобідщині стихійно створився „Гайдамацький Кіш“, йому потрібен провід“».

Однак апатію галицьких полонених здолати не вдалося: дочекаємося, мовляв, весни.

«До весни від України нічого не залишиться, — переконував Коновалець маловірів на Раді. — Та невже ви думаєте, що більшовики задовольняться Петербургом? Московська орда — на те вона й орда — на одному місці не затримається: нині-завтра посуне на Україну — там хліб, вугіль, руда і море…»

Охочих покинути табір залишилося не більше сотні… Але трапилася приключка, як на воєнний час, досить незначна, всі ж бо до смертей давно звикли. Однак смерть усусуса з Жаб'я вмить здерла ліберальну маску з наглядачів і показала зневіреним справжній московський оскал: зі всіма вами так буде, прокляті самостійники!

Цей усусус, який колись потрапив у «каталажку» за те, що назвав себе українцем, і якого визволив з холодної Коновалець, ходив у таких порваних черевиках, що ступав босо на примерзлу землю. Щоб якось себе порятувати, зайшов уночі до недобудованого млина й відрізав з барабана шмат паса для підошов. Охоронці його піймали, привели в селище, всипали йому п'ятдесят шомполів й повели селищною дорогою. З халуп вибігали жінки, ті самі, які подавали полоненим шматок хліба, вибігали й діти і плювали нещасному гуцуликові в обличчя, вигукуючи: «Вор! Мазепа! Повєсіть єво мало!» Врешті охоронці вивели його на берег кручі й розстріляли.

Це був сигнал: зі всіма нами таке зроблять! Вночі добровольці прорвали дроти й більше тисячі їх вийшли у степ. Погоні не було: охоронців у таборі налічувалося не більше двадцяти… За кілька днів втікачі дійшли до Луганська, а звідти, осідлавши дахи товарних поїздів, добралися до Києва.

До половини січня 1918 року Коновалець, Дашкевич і Чмола сформували із втікачів Перший курінь Січових Стрільців, розмістили його в будинку Духовної семінарії на Вознесенському спуску; командиром куреня став Євген Коновалець, заступником — Андрій Мельник. Максим Безрідний залишився у полковника Коновальця незмінним ад'ютантом.

Розділ шостий

Видіння 1921 року

(Із Михайловых записок)

До цієї часової межі треба було ще дожити, дійти, перестраждати три катастрофічні роки — і то, як мені здається, лише для того, щоб опинитися в глухому затишку в підніжжі Альп — у солодкій для французів Франції, так велично оспіваній у «Пісні про Роланда», так скрупульозно дослідженій у текстах Бальзака, так любовно оповитій романтичним флером у романах Гюго, та з якої не видно, і ніколи крізь засніжені гори не проникне сюди хоча б контурне зображення навіки втраченої, безповоротно пропалої України, в якій смерть відсунула на марґінес людське життя, та без якої нема життя тут, на чужині. Там, на рідній землі, залишилися краса і сила, а тут я змушений поринати в холодні світи утопії, де зігрівати буде мене сонце не із бездонного українського неба, а з видуманої мною технічної потвори — сонячної машини.

І залишається для мене єдиним теплом і життєвим нуртом тільки Коха — моя люба дружина-єврейка Розалія Ліфшиць. Уся краса мого колишнього світу втілилася в ній; немає мені без Кохи ні моральної, ні чоловічої сили, і я не знаю, чи жив би, якби її не стало, все моє нинішнє щастя — це любити Коху. А що таке моя любов до тебе: це коли ти ходиш по кімнаті, і я чую твої кроки, коли лежиш на тапчані й читаєш, коли заглядаєш з-за моєї спини до мого рукопису й оповиваєш руками мою шию, коли віддаєшся мені в ліжку, а потім, втомлена любов'ю, засинаєш, і я чую твоє дихання, й коли воно густішає, я затуляю твої уста своїми, це коли ти кажеш мені «Доброго ранку, Володю» й коли прощаєшся зі мною словом «На добраніч», це коли заходять до нашої домівки мої симпатики, а ти їх спиняєш на порозі, коротко мовлячи: «Прийдіть пізніше, Винниченко до обіду працює…»

А після обіду я полишаю свій будиночок на околиці альпійського містечка Мужен і виходжу на гору. Зупинившись на її вершечку, вмовляю себе, що мене бачить світ, а таки так — світ мене знає, тому мусить бачити і в цей мент; я тішуся своєю популярністю, відчуття впевненості в собі мені потрібне для чогось більшого за мене, і в такі хвилини я не боюся моїх недоброзичливців, які кидають у мене камінням тільки за те, що я стою на вершині. І так стоятиму, здається мені, до тих пір, поки те — щось більше за мене — примусить мене зійти до тихого, осяяного зеленню світу, ступити в сліди предків і попрямувати у вічність…

Однак ще рано, ой як рано, та життєві сутінки невмолимо огортають мене: то тільки так здалося, що я видний світові, чей ніхто не спроможний прозирнути крізь заслону гір, це самообман, я ж освітлюю себе штучним промінням із видуманої мною сонячної машини, а тому мушу спинатися на гору, яка заслонила Україну, і глянути через край…

І вийшов я на ту круту вершину, й тоді ніби хтось роздер завісу, і я побачив до найменших деталей мій рідний край. Переді мною розіслалася широка й безкрая рівнина з дорогами, банями церков, фабричними димарями; над тим благословенним світом опустилося шатро блідо-зеленого неба, вся земля потонула в зелені і яблуневому цвіту; я, до безтями втішений, видряпуюся на саме лезо хребта й бачу протоптані сліди моїх предків і свої власні сліди, якими ніколи не попрямую, щоб показатися людям і нагадати про себе — ще живого й викинутого в безодню чужинної пам'яті.

…Перехрестилися мої дороги по всій