Читати книжки он-лайн » Гумор 😂🤣🃏 » Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]

Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

197
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 84
Перейти на сторінку:
Це однаково, що жити в церкві.

Ні, найсумніше в цій історії те, що людина, байдужа до нього, має цілу вітальню, обшиту ним, а люди, які його люблять, мусять платити скажені гроші, щоб його добути. Здається, в цьому світі завжди так буває. Кожен має те, чого він не хоче, а те, чого він хоче, належить іншим.

Жонаті чоловіки мають дружин, а не дуже видно, щоб вони були їм раді. Зате молоді нежонаті хлопці криком кричать, що не можуть знайти собі дружини. Бідні люди, насилу спроможні прогодувати самих себе, мають по восьмеро здоровісіньких дітей. А багаті старі подружжя вмирають бездітними, не маючи кому зоставити свої гроші.

Або ще панночки й кавалери. Ті панночки, до яких липнуть кавалери, ніколи їх не хочуть. Кажуть, що воліли б їх не мати, що вони їм страшенно набридли, і обурюються, чом вони не йдуть залицятися до міс Сміт і міс Брауя, негарних і немолодих панн, які не мають женихів. А їм самим ніякі женихи не потрібні. Вони взагалі не збираються виходити заміж.

Про такі речі краще й не думати: від них тільки сум бере.

В нас у школі був один хлопець; ми дражнили його «Сендфорд і Мертон»[6]. Справжнє його прізвище було Стіввіпгс. Другого такого дивака я не зустрічав. Він любив учитися — і, здається, любив щиро. Скільки разів йому перепадало за те, що він і ночами, сидячи в ліжку, читав по-грецькому, А від французьких неправильних дієслів його, було, й за вуха не відтягнеш. Голова в нього була забита якимись химерними, неприродними думками, що не можна ганьбити батька й матір своєю поведінкою і що треба бути окрасою школи; він жадав здобувати нагороди за успіхи, швидше вирости й стати розумною людиною і взагалі вірив у всякі такі дурнуваті речі. Я ж кажу, що другого такого дивака не бачив. А лагідний був — і мухи б ніколи не скривдив.

Так ось цей хлопець по двічі на тиждень хворів і не міг ходити на уроки. Жоден хлопець у школі стільки не хворів, як наш «Сендфорд і Мертон». Тільки-но за десять миль від нього з’являлась якась відома лікарям хвороба, він неодмінно захворював на неї, і то в тяжкій формі. Він хворів на бронхіт серед літа, а на сінну гарячку — під різдво. Після півторамісячної посухи його раптом валив у ліжко ревматизм, а в листопадовий туман він виходив з дому — й падав від сонячного удару.

Якось у бідолахи повиривали під наркозом усі зуби й поставили йому штучні щелепи, бо він страшенно мучився від зубного болю. Тоді в нього почалась невралгія і біль у вухах. Він завжди чхав і кашляв, за винятком тих двох місяців, коли хворів на скарлатину; і завжди в нього щось було приморожене. Під час великої холерної пошесті 1871 року в нашій околиці холери не було: на цілу парафію стався єдиний випадок, і то, звісно, був наш Стіввінгс.

Звичайно, хворіючи, він мусив лежати в ліжку і їсти курчат, солодкий крем та тепличний виноград; а він лежав і плекав, що йому не дозволяють робити латинські вправи і відбирають у нього німецьку граматику.

А ми, інші хлопці, що радісінько віддали б по п’ять років шкільної науки за один день хвороби й не мали ніякої охоти дбати про те, щоб наші батьки й матері могли нами пишатись, ніколи не могли підчепити й нежиті. Ми бігали на протязі — і тільки здоровішали та бадьорішали від того; їли всяку всячину, щоб захворіти, але тільки гладшали й набували апетиту. Чого лиш ми не придумували, та захворіти нам не щастило, аж поки не починались канікули Тоді, в останній день навчання, ми застуджувались, нас душив кашель, нам дошкуляли всілякі інші недуги, що тривали, аж поки наставав час іти знов у школу. А тоді, всупереч усіляким хитрощам, раптом видужували й робилися здоровісінькі.

Таке життя; ми — тільки трава польова, що стинається серпом і кладеться в піч вогненну.

Але вернімося до різьбленого дуба. Видно, у наших прапрапрадідів був надзвичайно розвинений художній смак. Адже всі наші теперішні мистецькі скарби — це повідкопувані з мотлоху речі повсякденного вжитку, зроблені три-чотири сотні років тому. Мені дуже цікаво: чи справді є якась особлива краса в отих старовинних мисках, пивних кухлях та щипцях для свічок, що їх ми так цінуємо тепер, чи то тільки ореол давнини, що осяває їх, надає їм такої принадності в наших очах. Старовинні сині тарілки, які тепер прикрашують стіни наших кімнат, кілька сторіч тому були найбуденнішим хатнім начинням, а оті рожеві пастушки та жовті пастушки, що їх ми так гордо показуємо всім нашим гостям, які розглядають їх із міною знавців, у вісімнадцятому сторіччі Сули дешевенькою оздобою камінних карнизів, і тодішні матері нерідко давали їх дитині посмоктати, щоб не плакала.

Чи так само буде й у майбутньому? Чи завжди сьогоднішніми коштовностями будуть учорашні дешеві дрібнички? Чи стоятимуть на камінах у вельмож дві тисячі якогось там року ряди наших розмальованих синім кольором тарілок? Чи білі чашки з золотим обідком зовні й прегарною золотою квіткою невідомого ботаніці виду всередині, що їх тепер так легковажно б’ють наші служниці, колись будуть старанно склеювати і ставити на спеціальну поличку, а порох із них витиратиме тільки господиня дому власноручно?

Ось, приміром, порцеляновий песик, що прикрашує спальню в моїй мебльованій квартирі. Сам він білий. Очі в нього блакитні. Писочок ніжно-рожевий, з чорними крапочками. Голівку він держить неприродно прямо, вираз у нього по-ідіотському блаженно-ласкавий. Мені він не подобається Як мистецький твір він мене просто-таки дратує. Мої легковажні приятелі глузують із нього, і навіть сама господиня не любить його, а виправдовується тим, що прийняти його незручно, бо це, мовляв, тітусин подарунок.

Але більш ніж імовірно, що через двісті років цього песика — з відбитими лапками й хвостом — звідкись відкопають, і продадуть як старовинну порцеляну, і поставлять у засклену шафку. І люди ходитимуть кругом та вихвалятимуть його, дивуючись ніжному кольорові писка та розмірковуючи про те, який, напевне, гарний був загублений кінчик хвоста.

Ми в наш час не бачимо краси цього песика. Ми занадто звикли до нього. Він для нас такий, як захід сонця чи зірки на небі: нас не приголомшує їхня краса, бо ми їх бачимо надто часто. Отак воно є і з цим порцеляновим песиком. А в 2228 році люди млітимуть від захвату, дивлячись на нього. Виробництво таких

1 ... 14 15 16 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"