Читати книгу - "Людолови. Том 2"

ані мати, ані сестри, ані дружки — не можуть бачити її, поки чоловік не зніме з неї серпанку.

— Чому? — здивовано допитувалася Горпина.

— Щоб не загинула її краса, — пояснювали дівчата і вкрили Медже мусліною, густою, як осіння імла. І в ту хвилину хтось різко постукав у двері.

— Хто там? — кинулися дружки до дверей.

— Сагдич, сестра нареченого, — відповів жіночий голос. — Пустіть мене до нареченої, дівчата. Я мушу приготувати її.

— Не пустимо! Дай викуп! — лунко відповіли веселі голоси.

— Оcь вам викуп! — кинула їм сагдич гаманець дрібного срібла. — Пустіть мене, дружки, бо час минає.

Дружки спритно підхопили гроші, розчинили двері і вмить перетворилися з пустотливих дівчат на урочистих учасниць обряду.

Сагдич наблизилася до Медже і накинула на неї поверх мусліни гаптовану золотом маграму і гостроверхий пурпурний дувак[63]. Медже задихалася, засліплена й придушена потрійним серпанком. Кров важко стукала в скроні. Піт виступив на чолі. Не вистачало повітря. А сагдич обернула її на схід сонця і стала голосно читати молитву. Медже повторювала слова. Глухо бринів під серпанками її голос, зривався, тремтів, запинався.

— Амін! — нарешті сказала сагдич. — Аллах із вами.

І коли сагдич урочисто вийшла з кімнати, Медже звернулася до подружок і заспівала, задихаючись у темряві серпанків, своєї прощальної пісні:

Троянда випала з вінка,

Як з неба зірка впала.

Прощайте, подружки! Тяжка

Туга за серце взяла.

Прощайте, сестри, кращих мрій

Таїнники глибокі!

3махніть росинки-сльози з вій,

Красуні чорноокі.

Востаннє мене обійміть,

Як сестри, дружно й міцно,

Кого образила — простіть

3а слово ненавмисне.

Дружки мовчки зітхали і тихенько плакали під фередже.

— Ой тіточко Медже, як я сумуватиму за тобою! — раптом скрикнула Субан, стискаючи на грудях рученята.

З-під пурпурного дувака почулося важке зітхання. Плакала й Шафіге, закусуючи кінець фередже, щоб не почула її наречена, а Медже звернулася до неї, своєї названої матері, і заспівала другої прощальної пісні, і голос її тремтів і зривався від ледве стримуваних сліз:

В очах пов'язаних моїх

Блимають буйні сльози,

А серце в грудях молодих

Тремтить листом мімози.

Глухою ніччю став мій день…

Прощай навіки, мaмо!

Я — наче обгорілий пень

Під сіткою маграми.

Так моторошно серед мли.

Гнітять думки-каміння…

Хоч іскру в серці запали

Своїм благословінням.

Ніколи Медже ще не співала з такою хапаючою за серце силою і виразністю. Це не була дзвінкоголоса іволга, ані цикада, огріта сонцем. Співала самотня, скорботна жінка, благала підтримки і допомоги.

І Шафіге не витримала: схопилася з міндера і, ридаючи, пригорнула до себе наречену.

— Медже, дитиночко моя бідолашна, — шепотіла вона, захлинаючись. — Не ремствуй. Не бійся. Адже ж Ібрагім тебе кохає і не дасть тобі загинути. Ну, а якщо Сабіха почне присікатися, вимагай, щоб він збудував собі окрему саклю, як наказує закон, або тікай просто до нас. Ми підемо до мули, до каді[64], до улемів. Ми розлучимо тебе з Ібрагімом, якщо він не спроможний тебе захистити. Ми не дамо тебе катувати, моя горлиця.

Вона пестила пурпурний дувак, повторювала ніжні й безладні слова і довго не могла відірватися від Медже, хоч тричі стукав у двері Ахмет і час було вирушати.

Кінець кінцем отямилася Шафіге, опустила фередже і відступила до вікна. Ввійшов Ахмет і мовчки підперезав Медже срібним поясом[65].

І з сльозами в голосі заспівала Медже, звертаючись до брата, як до рідного батька, своєї третьої і останньої пісні:

Прощай, татуню! Невідомі

Шляхи сповила ніч і мла.

Востаннє в рідному я домі

Твій хліб солодкий зажила.

Троянду з гілки відломило.

Вже їй назад не прирости.

Прийду колись під стріху милу

3гадать дитячії часи.

Та стану вдома я чужою…

Прощай, дитинство, рідний дім!

Завжди, і в щасті, і в покою,

Все сумуватиму за ним.

Не вперше чув Ахмет ці зворушливі слова, та тільки зараз зрозумів всю їх правдивість і глибину. Щось підступало йому до горла і опалило йому лице болем і соромом. Торгувався, тремтів над кожним гасене, але ні разу не замислився, на щастя чи то на горе Медже бере він ці гроші. Та думати було ніколи. І, закінчуючи обряд вінчання, відповів Ахмет нареченій співучим речитативом:

Не залишай нас із сумом в серці,

Не залишай з слізьми в очах.

Спаси тебе від лиха й горя,

Могутній всеблагий аллах!

Нехай пісок в твоїх долонях

Червоним золотом дзвенить,

І під ногою сіра жорства

І під ногою сіра жорства

Якщо я чимсь тебе образив, —

Прости, без гніву нас покинь,

Щоб новий шлях твій сліз не бачив.

Амін!

— Амін! Амін! — зітхаючи, підхопили жінки.

Медже нічого не чула. Як підрізана впала вона Ахметові до ніг і заридала тяжко, несамовито. Її сльозами плакали в цю мить тисячі тисяч мусульманських жінок, проданих батьками у шлюбне рабство, але, звичайно, зрозуміти цього вона не могла. Тільки Горпина мовчки стискала руки під фередже, і їй здавалося, що Ахметова сакля раптом перетворилася на невільницький ринок.

Та думати було ніколи. Жінки підхопили Медже і заспокоїли її. Ахмет прочитав коротеньку молитву і вийшов, а коли жінки знов загорнулися в білі опряди своїх фередже, увійшли чотири брати Ібрагімові з довгими жердинами і прибитими до них дувазарами[66]. Чотири свахи вивели наречену на середину оди, і дувазари замкнулися навколо неї в грезетовий чотирикутник. Свахи підхопили під руки Медже і повільно рушили до дверей, і, пристосовуючись до їх ходи, попливли разом з ними грезетові дувазари. Медже здавалося, ніби вона стоїть на місці в барвистому наметі і тільки підлога пливе у неї з-під ніг.

Надворі вже стояла розкішно оздоблена гарба. І ось зарипіли величезні не мащені колеса. Брати Ібрагімові скочили на коней, не випускаючи з рук дувазарів, і рушила гарба з нареченою, захованою серед тих же барвистих запон. Галаслива юрба поїжджан оточила гарбу. В цю мить служниці винесли подушку з окрайків і кинулися до парубків:

— Купіть! Купіть! Не дорого продаємо! Це ж щастя! — вигукнула одна з них, показуючи подушку товаришам нареченого.

— Скільки? — спинився Мураз, син Бекирів, охорошуючись перед білою примарою у фередже, наче півень, перед куркою.

— Маленький золотий за велике щастя! Вже наша наречена поганого не пошиє. Цілий посаг у подушці, - зацокотіла служниця.

— Ой, дорого!

— Задурно! Дівоче серце в додаток.

— Та ти не скупися, — підштовхнули його товариші. — Запашна троянда завжди колеться.

— Троянда, що віддає чадом та часником, — підібгав губи Мураз.

— Шукай собі кращої! І без тебе знайдуться покупці, - образилася служниця.

— Та добре вже…