Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

до полудня, а то й довше під час гастрольних поїздок.

— Так, але ти встаєш пізно. Спи, скільки спиться, і добре відпочинь.

— Я хочу вийти разом з тобою. На фермі я завжди встаю рано.

Вранці — трава в саду ще була мокра від роси — він один, опираючись на кийок, піднявся сходами і пройшов по коридору до моєї кімнати.

— Хочеш пройтися? — запитав він.

— Хочу.

— То ходімо, — сказав він. Кийок він поклав на моє ліжко. — Кийку кінець, — сказав він. — Залиш його собі.

Ми гуляли з півгодини, і я дбайливо підтримував його під лікоть, щоб він не впав.

— Оце так сад, — сказав він. — Більший від мадрідського Ботаніко.

— А будинок трохи менший, ніж Ескуріал. Зате тут немає похованих королів, можна пити вино, і навіть співати дозволено.

Майже у всіх іспанських кафе і тавернах висить оголошення: «Співати не дозволяється».

— Будемо співати, — заявив він. Ми ще погуляли, поки я не вирішив, що з нього досить. І тут він сказав:

— Я привіз тобі листа від Тамамеса, там написано, яке мені потрібне лікування.

Я подумав, що, може, прописані ліки та вітаміни знайдуться у нас, а ні, то я дістану їх у Малазі або з'їжджу по них до Гібралтара.

— Повернемося в будинок, я прочитаю листа, і ми зразу візьмемося за лікування. Нема чого гаяти час.

Я залишився у передпокої, а він пішов до своєї кімнати, намагаючись не кульгати, але тримаючись однією рукою за стіну. Через кілька хвилин він приніс мені маленький конвертик, на якому стояло моє ім'я. Я розрізав конвертик, дістав візитну картку і прочитав: «Шановний колего. Здаю на вашу опіку мого пацієнта Антоніо Ордоньєса. Якщо вам доведеться його оперувати, то con mano duro (хай не здригнеться у вас рука). Ваш Маноло Тамамес».

— Ну як, Ернесто? Візьмемося за лікування?

— Я гадаю, що не завадило б випити по склянці кампаньяс, — промовив я.

— Ти гадаєш, це корисно? — спитав Антоніо.

— Ранувато, звісно, в такий час. Але як послабляюче можна.

— А купатися будемо?

— Тільки після полудня, коли вода потепліє.

— Можливо, холодна вода піде на користь.

— А може, ти застудиш горло.

— Дарма, я не застуджу. Ходімо купатися.

— Ми підемо, коли сонце прогріє воду.

— Ну, гаразд. Давай погуляємо. Розкажи мені, що нового. Добре тобі писалося цей час?

— Іноді дуже добре. Іноді гірше. День на день не приходиться.

— І в мене так. Бувають дні, коли зовсім не можеш писати. Але люди заплатили, щоб подивитися на тебе, от і стараєшся з усієї сили.

— Останнім часом ти непогано писав.

— Так. Але ти розумієш, про що я кажу, І в тебе бувають дні, коли нема цього самого.

— Так. Але я все-таки витискаю з себе. Змушую працювати мозок.

— І я так. Але як чудово, коли пишеш по-справжньому. Найкраще на світі.

Він дуже любив називати свою роботу письменництвом.

Ми звичайно говорили про всяку всячину: про місце митця в світі, про техніку майстерності та професійні секрети, про фінанси, іноді про політику та економіку. Траплялося нам говорити і про жінок, навіть часто траплялося, про те, що ми повинні бути зразковими чоловіками, і ще ми іноді говорили про чужих жінок, не наших, і про свої повсякденні житейські справи й турботи. Ми розмовляли все літо і всю осінь, по дорозі з кориди на кориду, і за обіднім столом, і в будь-який час, коли Антоніо відпочивав або поправлявся від рани. Ми придумали з ним веселу гру: оцінювати людей з першого погляду, як биків, привезених для бою. Але це все було пізніше.

Того першого дня в «Консулі» ми просто базікали й жартували, радіючи тому, що рана Антоніо гоїться і він знову набирається сили. Він трохи поплавав, але рана його ще не зовсім закрилася, і я зробив йому перев'язку. Другого дня він уже не кульгав, і ступав на хвору ногу обережно, але твердо. З кожним днем він почував себе краще й міцніше. Ми ходили, купалися, вправлялися в стрільбі в оливковому саду за стайнею, тренувалися, добре їли, й пили, і чудово проводили час. Потім він перебрав міру — надумав у негоду поїхати скупатися в морі, від сильної хвилі шов трохи розійшовся, і в рану попав пісок, але я бачив, що вона в чудовому стані, і тільки промив її, наклав пов'язку і наклеїв пластир.

Антоніо і Кармен прочитали мої романи й оповідання, які були перекладені іспанською мовою, і він хотів порозмовляти про них зі мною. Коли він виявив, що почерк у мене такий самий кепський, як у нього самого, він став посилено вправлятися в каліграфії і заявив, що Білл Девіс, який мав чудовий почерк і величезну бібліотеку, — мій «негр» і що всі мої книги насправді написав він.

— Ернесто зовсім не вміє писати, — казав він. — Мері доводиться все переписувати на машинці і переробляти. Мері — жінка освічена, культурна, от вона й допомагає йому. А Білл — його негр. Ернесто розповідає йому всякі історії, коли вони їдуть до міста або ще куди-небудь, а потім негр записує їх. Тепер я розкусив усю вашу механіку.

— Непогана механіка, — сказав я. — І машину водити мій негр також уміє.

— Я розповім тобі дуже страшні історії, просто моторошні. Потім ти перекажеш їх негрові, а він уже обробить їх. Ми підпишемося під ними обидва, а гроші підуть у спільний фонд нашої фірми.

— Хоч би мій негр не підвередився, — сказав я. — А то ще вночі засне за кермом.

— Ми накачаємо його чорною кавою та вітамінами, — сказав Антоніо. — І, мабуть, краще спершу продавати нашу писанину під самим твоїм ім'ям, поки моє прославиться в літературі. Як ідуть наші справи під твоїм іменем?

— Потихеньку.

— Правда, що нам можуть тільки один раз присудити цю шведську премію?

— Правда, — сказав я.

— Яка несправедливість, — промовив Антоніо.

Поки Антоніо одужував, Луїс Мігель виступив чотири рази, і з усіх звітів виходило, що він перевершив самого себе. Я був зайнятий Антоніо і своєю роботою і не стежив за тим, які роги були у його биків. В Малазі тоді не виявилося жодного близького знайомого, у кого я міг би це перевірити. Я бачився з Мігелем і говорив з ним, коли після гучного успіху в Гренаді він приїхав відвідати Антоніо в лікарні, і мені дуже хотілося побачити його на арені. Я обіцяв йому, що ми приїдемо до Альхесіраса, де він мав виступити двічі.

Ми приїхали до Альхесіраса ясного вітряного дня чудовою дорогою, що йшла понад берегом моря. Я турбувався,