Читати книгу - "Борислав смiється"

iз щоденних мулярiв прийшов до нього з якою просьбою.

— Та я хочу стати, лиш прийшов пану будовничому оповiстися, що я вже подужав i вийшов на роботу. Та й просив би-м визначити менi, де маю ставати.

— Подужав? А, то ти нинi перший раз?

— Нi, прошу пана будовничого, я вже ту був на роботi, тiлько що при закладинах мене пiдойма скалiчила.

— А, то ти? — скрикнув будовничий. — То ти тодi наробив нам бiди, а тепер ще сюда лiзеш?

— Та якої бiди, прошу пана будовничого?

— Мовчи, дурню, коли я говорю! Впиваєсся, не вступився на час, а менi ганьба! Скоро що, зараз усi до будовничого: вiн винен, не дбав на людське життя, не вмiє камiнь спустити! Нi, досить уже того, я таких робiтникiв не потребую бiльше!

— Я впився? — скрикнув здивований Бенедьо. — Паве будовничий, я ще, вiдколи жию, не був п'яний… Хто вам то сказав?

— О, так, тобi лиш повiр, то ти готов присягатися, що й не знаєш, як виглядає горiлка. Нi, пуста твоя робота — присягайся, як хоч, я тебе на роботу не прийму!

— Але ж, пане будовничий, майте бога в серцi! Що я вам винен! Я ту своє здоров'я стратив, ледво троха видужав, а як ви мя тепер наженете, то де я собi зароблю, хто мя прийме?

— А най тя приймає хто хоче, мене то що обходить! Менi прецiнь вiльно приймати або не приймати на роботу, кого менi подобавсь!

— Але ж бо я ту вже прийнятий, а що мене не було три тижнi, то прецiнь не моя вина. Я вже не кажу нiчо о тiм, що я болю витерпiв, анi не жадаю нiчо за той час, хоть певно, що якби менi добрi люди не були допомогли, то був би-м враз iз матiр'ю загиб з голоду, ну, але тепер чень же менi належиться тутка робота!

— Га-га-га! Належиться! Адiть, як вiн собi вимiркував! А чи ти знаєш, дурний мудю, що ти ту кождий день, кожду годину на моїй ласцi робиш? Як я не схочу, та й тебе нема, нажену тя, та й iди тодi процесуй мене!

На таку мову Бенедьо не найшов уже нiякої вiдповiдi. вiн понурив голову i мовчав, але слова будовничого глибоко запали йому в душу. Правда, вiн i досi не раз чував таки слова, але нiколи досi вони так не вразили його, нiколи не визвали в його душi такого голосного почуття несправедливостi та притиску. «Невже ж се правда? — думалося йому. — Невже ж робiтник завсiгди робить на его ласцi? А коли робiтник сяк-так жив, то, значиться, також тiлько з єго ласки? А з чиєї ж ласки мене скалiчила пiдойма? А коли вiн раз у раз такий ласкавий на робiтника, то чия ж ласка тепер виганяє мене з зарiбку на голодну смерть? Та нi, щось воно, бачу, не так! Чи будовничий держав мене досi при життю, о тiм я не знаю, але то знаю, що з єго ласки я скалiчений, слабий i без роботи!»

— Ну що, — перервав його гадку будовничий, — чого ж ти стоїш? Забирайся вiдси!

— Та я пану ту мiсця не застою, заберуся. Лиш усе-таки менi здався, що то не так повинно бути, як пан кажуть.

— Що, що? Ти менi хочеш науку давати? Ну, добре, ну, кажи, як повинно бути?

— Ви, пане, повиннi знати, що й ви так само слуга, як я, що коли би вас не наймили до роботи так, як мене, то й ви би мерли з голоду так, як i я.

— Ха-ха-ха! Ти, певно, на берлозi лежачи, такого розуму набрався! Ну, ну, говори далi, як ще повинно бути?

Будовничий стояв перед Бенедьом, узявся за пiдбоки i смiявся, але його здорове лице, червоне, як буряк, показувало, що злiсть у нiм кипiла i в кождiй хвилi готова була вибухнути з-поза силуваного смiху. Але Бенедьо не зважав анi на його смiх, анi на його злiсть. Почуття дiзнаної кривди додало йому смiливостi.

— А так iще повинно бути, — сказав вiн твердо, — щоби ви, пане будовничий, не збиткувалися над бiдним робiтником i не дорiкали йому берлогом, бо ще хто знає, що й вас може чекати.

I затим, не чекаючи на вiдповiдь будовничого, Бенедьо вiдвернувся вiд нього, взяв свiй мiшок, сказав прочим робiтникам: «Бувайте здоровi, браття», — i вийшов з плацу на вулицю.

А тепер куди? Бiдний Бенедьо всю надiю покладав на тоту роботу. Вiн знав, що такого слабого деiнде не приймуть. А тепер, коли й ця послiдня надiя розвiялась, вiн став на вулицi, мов прибитий, не знаючи, куди повернутися. Додому йти? Там стара мати чекає на його заробок. Iти шукати роботи? Але де? Нiвiдки не видно було надiї. Коли втiм прийшло йому на гадку вдатися до вищого пана, нiж будовничий, — до самого Леона, i просити його, щоб прийняв на роботу.

Коли вiн все те роздумував, стоячи на улицi перед плацом, де будувався дiм, надбiг пiсланець, котрий голосно закликав, щоби пан будовничий iшов до пана. Будовничий здивувався i запитав, чи пан уже приїхав з Вiдня?

— Приїхав учора вночi i просить, щоби пан швиденько прийшли до нього.

Будовничий, а за ним i Бенедьо пiшли до Леона. Той ходив по подвiр'ї, а побачивши пiдходячих, пiшов супроти них.

— Маю з паном невеличке дiльце, — сказав вiн, привiтавши будовничого, по чiм, звернувшися до Бенедя, — спитав:.

— А ти за чим?

— Та я, прошу пана, хотiв би стати на роботу, — сказав Бенедьо.

— То не до мене належить, проси пана будовничого.

— Я вже просив, але пан будовничий не хочуть…

— Розумiється; що не хочу, — вмiшався будовничий. — То той сам, — сказав вiн, звертаючись до Леона, — котрий при закладинах зiстав скалiчений через свое недбальство. Що менi з такого робiтника! Та й, впрочiм, вiн тепер слабий, а я робiтникiв маю досить.

— Ага, то той сам! — нагадав собi Леон. — Гм, воно б то випадало щось для нього зробити, будьщо-будь. — I додав, звертаючись до Бенедя: — Ну, ну, якось-то буде, зажди ту, поки тя не закличу. От ту сядь на ганок та й посидь.

Довго вони оба бесiдували. Бенедьо за той час сидiв на ганку i грiвся на сонцi.

Аж ось по якiмось часi вийшов будовничий, якийсь трохи кислий, i, не звертаючiї уваги на Бенедя, пiшов. По кiлькох хвилях вийшов i Леон.

— Ти потребуєш роботи? — спитав вiн Бенедя.

— Та певно, прошу пана, чоловiк з роботи жиє, то робота для нього то само, що