Читати книгу - "Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)"

й менш ніж за п’ять хвилин ми виходимо із Сен-Савена. Проходимо повз якусь колону на узбіччі — на вершку в неї дещо незвичайне: хрест і фігура Пресвятої Діви на місці, де зазвичай має бути Ісус Христос. Я пригадую його слова, й мене поймає подив від такого збігу.

ас уже цілком огорнули темрява й туман. Я починаю уявляти себе у воді, у материнському череві — там, де час та мислення не існують. Усе, що він оповідає, видається сповненим смислу, жахливого змісту. Я пригадую оту пані на лекції. Пригадую й дівчину, яка повела мене на площу.

Вона теж казала, що вода є символом Богині.

— За двадцять кілометрів звідси є печера, — править він далі. — 11 лютого 1858 року одна дівчинка й іще двійко дітей збирали там поблизу хмиз. Це дівча було кволе, страждало на ядуху; бідність, у якій воно жило, межувала з убогістю. Того зимового дня дівчинка побоялася перейти невеличкий ручай: могла промочити ноги, захворіти, а батьки ж її потребували тих мізерних грошей, що вона заробляла як пастушка.

І раптом з’являється жінка, вдягнена в біле й з двома золотавими трояндами на стопах ніг. Вона повелася з дівчинкою, ніби з принцесою, шанобливо попрохала її повернутися на те місце ще певну кількість разів та й зникла. Двоє інших дітей, що заворожено споглядали її, одразу всім розповіли про цю подію.

Відтоді почалася для дівчинки справжня голгофа. Її взяли під варту, вимагали від усього відмовитися. Інші спокушали грошима, щоб вона попрохала в тої Мани окремих милостей для когось. У перші дні її родину привселюдно ображали на площі — казали, ніби дівчинка робила все це, щоб привернути увагу до себе.

Дівчинка, що звалася Бернадета, поняття не мала про те, що ж вона побачила. Називала ту пані ‘Оте’, а її засмучені батьки пішли по допомогу до сільського священника. Панотець порадив, щоб під час наступного явлення дівчинка запитала в тої жінки її ім’я.

Бернадета зробила, як порадив панотець, але у відповідь отримала тільки усмішку. ‘Оте’ з’явилося загалом вісімнадцять разів, більшість із них нічого не промовивши. Та одного разу ‘Оте’ просить, аби дівчинка поцілувала землю. Бернадета, і далі не розуміючи, робить так, як наказує ‘Оте’. Одного дня ‘Оте’ просить дівчинку викопати в печері ямку. Бернадета слухається, і в ямці з’являється трохи брудної води, бо в печері переховували свиней від негоди.

«Випий цієї води», — каже пані.

Але вода така брудна, що Бернадета тричі її зачерпує й виплескує, не наважуючись піднести до рота. Та зрештою, хоч і з відразою, таки кориться. Там, де була викопана ямка, починає пробиватися ще більше води. Якось сліпий на одне око чоловік бризкає кілька крапель собі на обличчя і прозріває. А тоді жінка, зневірена через те, що помирає її новонароджений син, занурює немовля в джерело, коли температура впала нижче нуля. І хлопчик одужує.

Незабаром новина шириться, і тисячі людей починають прибувати у ту місцину. А дівчинка й далі намагається дізнатися в тої пані її ім’я, але вона тільки всміхається.

Аж доки одного чудового дня ‘Оте’ знов являється Бернадеті й каже: «Я — Непорочне Зачаття».

Радісна, дівчинка біжить розповісти це парохові.

«Цього не може бути, — каже він. — Ніхто не може бути деревом і плодом водночас, доню моя. Повертайся туди й окропи її святою водою».

На думку панотця, лише Бог може існувати від початку, і Бог є чоловіком, як усе на це вказує. — Він робить тривалу паузу. — Бернадета окропляє ‘Оте’ святою водою. Але Явлення лише ніжно всміхається.

16 липня жінка з’являється востаннє. Невдовзі по тому Бернадета іде до монастиря, не знаючи, що вже повністю змінила долю того маленького селища поблизу печери. Джерело й далі б’є, і чудеса тривають.

Ця історія шириться спочатку по Франції, а потім по цілому світу. Містечко розростається й міняється. Прибуває дедалі більше торговців. Відкриваються готелі. Бернадета помирає, так і не дізнавшись про все, що відбувається; похована вона далеко звідти.

Деякі люди, щоб завдати Церкві клопотів, — оскільки на той момент Ватикан уже визнав ті явлення Діви, — починають вигадувати несправжні дива, які згодом будуть викриті. Церква жорстко реагує на це: від певної дати вона визнає якісь події чудесами тільки після ретельної перевірки спеціальними групами медиків та вчених.

А вода й далі струменить, і зцілення тривають.

Здається, я почула якісь звуки поряд. Мені стає страшно. Та він незворушний. Тепер довколишній туман наповнився життям і минулим. Я міркую над усім, що він оповідає, та над питанням, відповідь на яке не зрозуміла: звідки він знає усе це?

Задумуюсь над жіночим ликом Бога. У чоловіка поряд зі мною душа сповнена конфліктів. Ще недавно він писав мені, що хоче вступити до католицької семінарії — і от уважає, що Бог має жіночий лик.

Він застиг. А мене не покидає відчуття перебування в череві Матері Землі, поза часом та простором. Здається, ніби історія Бернадети розгортається перед моїми очима, у тумані, що нас огортає.

Тоді він знов починає говорити:

— Бернадета не знала двох надважливих речей, — веде він. — Перша — це те, що перш ніж християнська релігія з’явилася тут, у цих горах мешкали кельти, й поклоніння Богині було осердям цієї культури. Покоління за поколінням сприймали Бога з жіночим обличчям і спізнавали Її любов та Її велич.

— А друга?

— Друга — це те, що трохи раніше, ніж Бернадеті почали з’являтися видіння, найвищі власті Ватикану мали таємні зібрання. Майже ніхто не знав, що відбувалося на тих сходинах. І, напевно, панотець села Лурд теж не мав про те жодного поняття. Верхівка Католицької церкви вирішувала питання необхідності проголосити догму про Непорочне Зачаття. Зрештою догма була проголошена папською булою Ineffabilis Deus[14]. Але без пояснень для широкого загалу, що це означає.