Читати книгу - "Мій тато — кілер"

— Привіт, татуню, — сказала вона.

Але в її голосі не було щастя й радості, властивих милим і безпосереднім дітям. Глянувши на мене й на завмерлу в темряві кімнати Юкіко-метелика, вона запитала:

— Граєш в ігри?

— Потроху, — відповів я.

— І правильно… То я ввійду?

Дедалі більше учениць середньої школи втягується в сексуальну індустрію. Статеві зносини зі школяркою десяти-дванадцяти років зараз настільки в моді, що навіть зрілі жінки частенько вбираються в учнівську форму. При цьому більшість японців, які люблять розваги такого роду, запевняє, що саме школярки можуть подарувати їм по-справжньому екстремальний секс, адже у своїй недосвідченості й дитячому незнанні страху вони здатні піти значно далі за своїх старших подруг і колег.

— Ти був одружений? — запитав Дмитро.

— Недовго й невдало, — сказав я.

— Зрозуміло.

Але до цього…

Юкіко вже встигла одягтися й увімкнути світло.

— Це не квартира, — зауважила моя дочка, заглянувши на кухню та в сад бонсай. — Це коробка з-під комп’ютера.

— Можливо.

— Принести що-небудь нашій гості? — мовила Юкіко.

— Що вона говорить? — поцікавилася Марина.

— Вона запитує, чим тебе почастувати, — переклав я.

— Я поїла б, — сказала вона. — Попила б кави. І поговорила з тобою.

— Про що?

— Ну, не знаю. Ми не бачилися тринадцять років, і я думаю, у нас знайшлося б кілька тем хоч для якоїсь розмови.

— Принеси їй поїсти, — попросив я Юкіко і сказав Марині: — Сідай.

— Що, просто на підлогу?

— Тут так заведено.

— Супер, — вигукнула вона, знімаючи зі спини рюкзачок. — У сенсі: мені подобається.

Ось ти існував… ну, просто існував, і раптом став татом. Це було більш ніж зненацька.

Принаймні ми сиділи по різні боки столу (сиділи долі, за столом, не вищим за двадцять сантиметрів), я стежив за тим, як зосереджена Марина вивчає принесену Юкіко їжу, і навіть приблизно не уявляв, що мені думати.

— А це що?

— Тобто?

— Ну… Тут є медузи або сушені таргани?

— Ні, — допетрав я. — Лише карликові кабачки та курка.

— Точно? — не вгавала Марина.

— Спробуй.

Юкіко принесла їй виделку, якою вона підчепила крихітний шматочок.

— Точно курка?

— Точно.

— Дивовижа!

Нарешті вона з’їла трішки рису й посьорбала кави.

— І надовго ти до нас? — запитав я.

— Що, вже стомився? — посміхнулася Марина.

— Просто я не знаю, про що запитати ще, — зізнався я.

Не стану ж я говорити з нею про її матір. А фрази «як справи у школі?» або «чи любиш малювати?» були такими ж дурними, як і та, що пролунала.

— Розумію, — сказала Маринка. — Я гадала собі, що все це буде зовсім інакше. Стільки слів крутилося в голові! Ну, просто виступ викладача музики, обкуреного травою, та й годі! А тепер… Тим більше, що я уявляла тебе огряднішим і з сивиною. А ти…

— А що я?

— Точно такий самий.

— Як коли?

Відкривши рюкзачок, моя дочка витягла з нього пожовклу від часу міліцейську листівку «розшукується» з моєю фотокарткою в куті.

— Звідки це в тебе?

— Гроші, — посміхнулася дівчинка. — Маючи гроші, можна зробити все, що завгодно. Навіть приїхати сюди.

І замість того, щоб поставити ще одне дурне запитання: «А звідки в тебе гроші?» — я тільки кивнув.

І якби не Юкіко…