Читати книгу - "Марія Стюарт"

королева має ясно й виразно відступити дещо від своїх прав, починається нещирість. Кожна судомно тримає в руці свій козир, тож гра безкінечно й трагічно триває далі. Зрештою Марія Стюарт гостро уриває переговори про вільний проїзд, здавалося, ніби раптом роздерли тканину: «Якби мої готування не зайшли так далеко, то, можливо, неприязнь королеви, вашої володарки, ще могла б перешкодити моїй подорожі. А тепер я вирішила наважитись на подорож, хоч би що потім сталося. Сподіваюся, вітер буде ходовий і я не матиму потреби приставати до англійського берега. А якщо таке станеться, тоді я дістанусь у руки королеві, вашій володарці. В такому випадку вона може робити зі мною що завгодно, а коли в неї таке черстве серце, що вона вимагатиме моєї смерті, то нехай собі діє на свій розсуд і жертвує мною. Можливо, таке вирішення було б кращим для мене, ніж жити далі. У такому разі нехай тільки справдиться воля Божа».

У цих словах Марії Стюарт знову лунає небезпечний, впев­нений і рішучий тон. Від природи досить м’яка, недбала, легковажна й створена радше для насолод життя, ніж для боротьби, ця жінка одразу стає тверда, мов криця, вперта і смілива, тільки-но йдеться про її честь, тільки-но порушено її право, якого вона вимагає як королева. Краще загинути, ніж схилитися, краще королівська дурниця, ніж дрібна слабкість. Посол приголомшено повідомляє в Лондон про свою невдачу, і тепер Єлизавета, наділена гнучким державницьким розумом, швиденько поступається. Виготовляють паспорт і посилають його в Кале. Але він спізнився на два дні. Адже Марія Стюарт вирішила тим часом наважитися на подорож, навіть якщо натрапить у Ла-Манші на англійські каперські судна; їй краще вільно і сміливо обрати небезпечний шлях, ніж безпечний коштом приниження. Єлизавета проґавила єдину нагоду усунути своєю великодушністю зі світу загрозу конфлікту, зобов’язати як гостя ту, кого боялась як суперницю. Але розум і політика рідко ходять однією дорогою: мабуть, драматичне формування світової історії завжди є наслідком лише втрачених можливостей.

Ще раз, коли проміння вечірнього сонця оманливо осяяло й позолотило краєвиди, Марія Стюарт у мить прощання тішиться розкішшю і пишнотою французького церемоніалу на свою честь. Адже та, що ступила на цю землю як наречена короля, аж ніяк без почету і супроводу має покинути місце свого втраченого володарювання; слід показати всім, що королева Шотландії повертається на батьківщину не як бідна покинута вдова, не як слабка й безпорадна жінка, а має позаду своєї долі всю озброєну честь Франції. Від замку Сен-Жермен за Марією Стюарт їде в Кале пишна кавалькада. На конях, прикрашених багатими попонами, марнотратно вбравшись у щедру пишноту французького Ренесансу, брязкаючи зброєю та позолоченими й вишукано інкрустованими обладунками, разом із королівською вдовою їде вся еліта французької ари­стократії, і попереду в пишних каретах троє її дядьків: герцог де Ґіз і кардинали Лотаринзький і Ґіз. Навколо самої Марії Стюарт їдуть її чотири вірні Мері, шляхетні дами й служниці, пажі, поети і музики, за барвистою процесією везуть важкі вантажі коштовного хатнього начиння, а в замкне­ній скри­ні — коронні прикраси. Як королева, так само, як і приїхала, в повазі та честі, в блиску та величі їде Марія Стюарт із країни, до якої прикипіло її серце. Бракує тільки радо­сті, яка колись із такою чудовою безтурботністю сяяла в дитячих очах. Прощання — це завжди сяєво вечірнього сонця, наполовину ще світло і наполовину вже пітьма.

У Кале більша частина монаршої процесії лишається на березі. Аристократи повертаються додому. Завтра в Луврі вони служитимуть уже іншій королеві, бо придворним завжди йдеться тільки про титул і ніколи не йдеться про людину, якій він належить. Усі вони забудуть про Марію Стюарт, тільки-но вітер напне вітрила галіонів, усі, хто тепер із зачарованим поглядом схиляє перед нею коліна й обіцяє вічну вірність на далеку дорогу, забудуть її в своєму серці: для лицарів цього прощального почту це лише патетична церемонія, як і коронація або похорон, більш нічого. Щирий смуток, справжню тугу відчувають під час від’їзду Марії Стюарт лише поети, бо обдаровані тоншим чуттям, щоб передчувати й попереджати. Вони знають, що з цією молодою жінкою, яка прагнула створити двір веселощів і краси, Францію покидає все пов’язане з музами, тепер настають похмурі роки і для неї, і для всіх: політична доба, чвари і розбрат, боротьба з гугенотами, Варфоломіївська ніч, пора забіяк і фанатиків. Із цією юною по­статтю минули лицарські й романтичні часи, ясність і без­турботна краса, тріумф мистецтва. Поетичне сузір’я Pléiade, Плеяд, невдовзі зблідне на потьмянілому небі війни. З Марією Стюарт, нарікають вони, тікає геть мила духовна радість:

Ce jour le meme voile emporta loin de France Les Muses, qui songoient y faire demeurance. Те саме судно з Франції тепер забрало в далину  Всіх муз, що тут мистецтвам мріяли платити данину.

Ронсар, чиє серце по-юному захоплюється всім молодим і привабливим, у своїй елегії “Au depart”, «На прощання», ще раз вихваляє всю красу Марії Стюарт, наче хотів принаймні у вірші зберегти вже назавжди втрачене для свого гарячого ока, і в щирості смутку пише справді зворушливу красномовну скаргу:

Comment pourroient chanter les bouches des poètes,  Quand, par vostre départ les Muses sont muettes  Tout ce qui est de beau ne se garde longtemps,  Les roses et les lys ne règnent qu’un printemps.  Ainsi votre beauté seulement apparue  Quinze ans